Читати книгу - "Жовте коло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пролунав м'який сигнал — і над дверима спалахнуло світле табло. Клінген відклав папери, натис на кнопку, що знаходилась у столі, — двері розчинилися. Дрібненькими кроками, наскільки дозволяла вузька чорна спідниця, до столу підійшла секретарка:
— Пане директор, до вас журналіст із Гамбурга — Мірбах.
— Хіба ви не сказали йому, що я зайнятий?
— Звичайно, сказала, але він дізнався, що завтра ви від'їжджаєте, і просить прийняти його.
Клаус ввімкнув телевізор. На екрані з'явилось зображення: в приймальні в кріслі біля низенького газетного столика сидів літній чоловік в гарно пошитому костюмі (шиє, напевне, в Штірера). Клінген вимкнув телевізор.
— Ну, що ж, запрошуйте його, Маргарет.
Була спека, і Клаус потягся до сифона.
Саме в цю хвилину Мірбах увійшов до кабінету. Він тримався статечно і невимушено, і, хоча трохи і накульгував, його хода виказувала в ньому людину, яка багато років крокувала в строю.
— Радий познайомитись із вами, пане Мірбах! — Клаус запропонував гостю місце навпроти і запитав: — Чим можу прислужитися?
— Я прийшов дізнатися про долю свого рукопису.
— Ви не отримали мого листа?
— Ні.
— Я дуже шкодую. Лист вам надіслано ще десятого. До Гамбурга…
— Але раз я вже тут, сподіваюсь, ви не відмовите сказати мені своє рішення.
— Я не можу видати вашої книги.
— Вона вам не сподобалась? — поцікавився Мірбах.
— Це не те, що мені зараз треба…
— Свого часу я читав ваші нариси в «Шпігелі»[4] і був про вас кращої думки, пане Клінген…
— Гадаю, що продовжувати цю розмову немає потреби, — стримано відповів Клаус.
Коли Мірбах вийшов, Клінген переглянув денну пошту, рахунки, надіслані друкарнею, але думки його весь час верталися до розмови з Мірбахом. Настрій був зіпсований…
Нарешті найневідкладніші справи зроблено… Клаус глянув на годинник. До зустрічі з Зейдліцом лишалося ще чимало часу. Можна встигнути промчатися вздовж Рейну — це завжди було чудовою розрядкою.
Клінген натиснув на кнопку дзвінка і сказав Еллінг:
— Я йду, Маргарет. Зачиніть видавництво.
«Мерседес» стояв біля під'їзду. Клінген забрався в кабіну і рвучко рушив з місця. Двісті кінських сил несамовито помчали його вузькою, схожою на тунель, вулицею.
— Незабаром усе це закінчиться, — сказав він голосно, але далі продовжував подумки: «Місяців через два я буду далеко звідси… Сидітиму де-небудь на березі річки з вудочкою, просто сидітиму і дивитимуся на поплавок…»
Коли води Рейну ще не були отруєні, Клінген щонеділі просиджував на березі. Але зараз він уявляв собі зовсім іншу річку — широку і тиху, з зеленастою водою, пологими берегами, порослими чагарником.
Поганий настрій не залишав його. Клаус розвернув машину і наддав швидкості. Цей спосіб спекатися невідступних думок мав би нарешті подіяти — гнати, гнати якомога швидше, і тоді твої руки, мозок, серце будуть захоплені одним — дорогою.
* * *
Цей столик у кам'яній ніші «Монастирської корчми» був призначений хіба що для закоханих. Тут було тихо і затишно, не заважали навіть голоси інших відвідувачів, тільки музика невеличкого національного оркестру ледь долинала сюди.
— А таки непоганий куточок, — зауважив Клаус.
— І господар своя людина. Що ти будеш пити?
— Рислінг.
— Незмінний рислінг…
— З віком смаки усталюються.
— Отже, після Лондона — Париж, Рим, Відень? — поцікавився Зейдліц.
— Так, мої плани не змінилися.
— У тебе сьогодні був Мірбах? — несподівано запитав Зейдліц.
— Звідки ти знаєш? Я втратив довіру, за мною стежать?
— Та, — невдоволено скривився Зейдліц і зняв пенсне. — Стежать не за тобою. Мене, як ти сам розумієш, цікавить Мірбах… Про що ви розмовляли? — Зейдліц протер пенсне і знову посадив його на місце.
— Він запропонував мені свою книжку про Грюнзее.
— Ти читав її?
— Так.
— Це те, що він друкував у «Штерні»?
— Приблизно те. Але там була приписка.
— Яка?
— «Продовження буде».
— Це хвилює мене і підганяє…
— Що ти маєш на увазі?
— З того часу, як цей самоучка Кеслер винайшов глибоководний акваланг, «підводний сейф» Грюнзее став ненадійний. Я попросив би тебе виконати одне доручення «Спілки колишніх офіцерів».
— Але ж я не член спілки.
— Це не має значення. Тебе особисто знає вся керівна трійка, а твоя остання поїздка до Іспанії отримала в них дуже високу оцінку. Хіба я не казав тобі про це?
— Що я маю зробити цього разу?
— Мені треба, щоб ти привіз документи, які зберігаються в Грюнзее.
— Але я ніколи не одягав акваланга.
— В цьому не буде потреби. Ти одержиш документи з рук в руки.
— А чому ти зупинив свій вибір на мені, якщо не секрет?
— Ти знаєш, що в мене немає від тебе секретів. Моїх людей із спілки добре знають і поліція, і журналісти. А тут потрібна людина… як би тобі пояснити… Ну, як-от ти: безпартійний, поважний, з гарною репутацією і, звичайно ж, людина, яка користується моїм повним довір'ям.
— По-твоєму, я відповідаю всім цим вимогам?
— Безперечно. І те, що в тебе був Мірбах і запропонував свою книжку, ще раз переконує мене в цьому: вони не підозрюють тебе, а це дуже важливо.
— Ну, гаразд, — сказав Клінген. — А яка міра риску і в ім'я чого я мушу ризикувати? Адже це — таки справді важко!
— Йдеться про «консерви»
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жовте коло», після закриття браузера.