Читати книгу - "Біда бабі Парасці Гришисі, Нечуй-Левицький"

Параска зумисне вистояла всю службу божу, діждалась, як батюшка причащав людей, слідкувала очима за невісткою й на свої очі побачила, що батюшка знов вдруге не дав їй причастя. Вона зараз вернулась додому. Прийшов син з церкви, а слідком за ним увійшла в хату й Марина. Параска подала обід, а Марина роздягається та сопе, а на матір і не дивиться.

- Сопи, сопи, Марино! Чи це ти й досі не знайшла очей, чи вдруге загубила в церкві, що на мене й не дивишся? - з злістю сказала Параска.

Марина вже не реготалась. Сіла на полу, згорнула руки, дивилась у вікно й задумалась. Вона й за обід не сіла. По обіді вона повдягала дітей, менше взяла на руки, а старше повела за ручку, взяла мотузок, залигала за шию того кабана, що привела од своєї матері, та й веде з двора. Параска догадалась, що вона перебирається до матері. Син сидів на лаві сумний, мов чорна хмара, і мовчав.

Параска не втерпіла, вийшла надвір та й гукнула з сінешнього порога:

- Куди це ти, Марино, йдеш, не попрощавшись зо мною? Чи перебираєшся до матері, чи, може, помандруєш на Басарабію? Потривай же та хоч розпрощайся зо мною й з Грицьком!

Марина спинилась на воротях, обернулась та як зарегочеться, як несамовита: хи-хи-хи! - регочеться, аж заливається.

- Смійся, смійся! швидко на кутні засмієшся й рота роздереш, доки й за двір вийдеш. Не дав тобі піп причастя двічі, то тепер вже доконче виростуть в тебе чортячі роги під очіпком.

Марина повела кабана попід вір'ям та й гукнула через вір'я:

- Он лапніть лиш свого очіпка! В вас вже давно виросли; держіть рукою очіпок, бо чортячі роги за того скинуть з вас очіпок. Хи-хи-хи! - зареготалась вона та й зникла з кабаном за вербами.

- Отак наші гості вишовкались з хати, не попрощавшись з нами! - сказала вона до Грицька. - Може, це ти так її памоторив?

Але син і словом не обізвавсь до матері. Увійшла мати в хату й заходилась мазать припічок. Син сидів на лаві й не промовив і слова до матері, тільки сердито поглядав на неї. Взяла вона деркача, вмочила в помийницю й почала трусить сажу в комині та в челюстях, а витрусивши сажу, вийняла деркача з комина та й замірилась ним на сина.

- Оце тобі на дорогу кропило! Йди й ти з хати туди, куди пішла твоя жінка, коли ти незугарний держать її віжками.

Син вийшов з хати. Його неначе якась сила тягла слідком за жінкою. Але він, поміркувавши та подумавши, походив по дворі, по току та й знов вернувся в хату, а за жінкою не пішов. Баба була б і рада, якби він був не вернувсь: вона задумала зовсім одопрічниться од сина й знов стати господинею на всю губу, як була господинею за живоття свого чоловіка.

- Ой Іване, сину мій! Якби ти не вмер, мені було б легше жити на світі: бо якби я полаялась з одним сином, то пішла б до другого та пересиділа б лиху годину. А тепер лиха моя годинонька! Мушу терпіть біду та лити сльози, - жалілась Параска Левадисі на другий день, зайшовши до неї на пораду.

Марина сиділа в матері з дітьми та з кабаном сливе тиждень. Вже мати якось-таки вмовила й намоторила її покориться свекрусі й вернутись до чоловіка. Пішла вона до батюшки та й каже:

- Чи дасте вже мені причастя в цю суботу? Мати сказали, щоб я верталась до свекрухи, перепросила її й попрощалась з нею перед говінням.

А батюшка сказав в одповідь:

- Помирись з свекрухою й перепроси її, то й дам в суботу причастя.

В суботу вранці, тільки що почало розвиднюваться, дивиться Параска в вікно, аж Марина йде в ворота з дитиною на руках і веде на мотузку свого кабана. Ввійшла вона в хату й поздоровкалась з свекрухою; за нею слідком вбігла веселенька старша дитина, побігла до батька й почала лащиться до його.

- А що це ти, Марино? Знов ведеш своє віно на мотузку в мій двір? - спитала Параска. - Може, прийшла оце реготаться? Чи, може, порегочешся, посмієшся з мене, мов з старої дурепи, та знов вернешся до материної хати, де засіли нещадимі злидні? Це, мабуть, ті нещадимі злидні викишкали тебе звідтіля. Ой, мабуть, швидко вернешся знов до матері!

- Ні, мамо! я вже не вернуся до матері, - промовила Марина й глянула свекрусі просто в очі, неначе вона в материній хаті знов знайшла очі, що загубила в свекрухи.

Марина роздяглась, вдарила три поклони перед образами, приступила до Параски, але трохи оддалік, не дійшовши до неї на два ступені, тричі поклонилась низенько й промовила:

- Простіть мене, мамо, раз, і другий, і третій!

- Нехай тобі бог простить, і я тебе прощаю, - обізвалась солоденьким голосом Параска, ще й губи запишала.

Марина пішла до церкви, а Параска слідком за нею. Протовпилась до царських врат, де Петро засвічував ставники перед образами, і пошепки, сливе нишком сказала йому:

- Перекажи батюшці, що Марина вже вернулась до мене в хату, попрощалась зо мною тричі й перепросила мене. Оце я її вже приборкала; може, вже не так брикатиме та настиратиметься. Попроси батюшку, нехай тепер дадуть їй причастя. Отаке лихо мені. Петре! Палажка Солов'їха кусає мене з одного боку через улицю, неначе ґедзь, а невістка гризе мене в хаті з другого боку. Обстали й обсіли мене вороги навкруги. Палажчина невістка носить синяки од Палажки, а мені, мабуть, незабаром таки доведеться носить синяки од невістки.

- А все-таки сталось по-твоєму: твоє цвіте, а її в'яне, - сказав Петро й осміхнувсь, а баба й собі осміхнулась на радощах, бо вже повеселішала.

- Тепер вже «моє зверху, а її - насподі», «моє цвіте, а її в'яне», як приказують люде. Отак воно й повинно буть, бо я старша в хаті, а не діти.

1908 року.