Читати книгу - "Екст, Геннадій Обушній"

Я сумлінно виконував прохання Яни привезти або дозволити замовити якісь речі для господарства, не вдаючись, як правило, в їх призначення. Знаю, що нічого зайвого вона не попросить. Але якось вона попрохала роздобути кілька «малюків» (так пілоти називають невеликі мобільні ремонтні маніпулятори). Це «руки» аватар, невід’ємна частина будь-якого корабля і використовуються тільки в просторі. У крамницях їх не купити. Але, забираючи Яну зі стоянки загиблих катерів, я тихенько нагріб багато потрібного й непотрібного заліза. Знайомий інспектор тільки гмикнув, але вдав, що не помітив. І тепер, на щастя, ми маємо три десятки чудових зовнішніх пристроїв. Нова життєва конфігурація Яни була завершена, і з цього моменту вона все робила сама.

Під домом тягнеться високий, по-старовинному склепінчастий підвал. У проект він потрапив скоріше як данина традиції. Я зберігав там різний непотрібний, необхідний, незамінний мотлох, примудрившись захарастити пів підвалу. А скільки вислухав від Лі дбайливо-уїдливих співчуттів про тяжку долю зберігача безцінних скарбів! Втім, свої раритетні горщики й балакучі упаковки вона спокійнісінько складає тут же.

Так ось, Яна взялася саме за підвал. Прилетівши в черговий раз, я виявив там кардинальні зміни. Мої пожитки виявилися охайно розсортованими і складеними в одній комірчині. Скарби Лі теж складені, але в сусідній. Як сказала Яна: «з довірчим, але інтервалом». І це ще не все. З’явився незрозумілого призначення великий герметичний відсік зі зниженою гравітацією, охолодженням і незрозумілою установкою, що виявилась згодом азотно-гелієвою станцією. Решта підвалу ретельно вичищена і хизується різноманітними стелажами й полицями. Я, звісно, поцікавився, що це і навіщо? І отримав дивовижну, як для машини, ухильну відповідь типу «раптом колись щось для чогось згодиться».

Одночасно Яна опановувала простір навколо дому. Треба сказати, що в перший же рік я посадив фруктовий сад. У Федерації Світів досить суворі закони, і один із них встановлює, що екологічне навантаження колоністів не може перевищувати 10% від навантаження найпотужнішого корінного виду. Тому обмежена й ліцензується вся сільгоспдіяльність, а гірничорудна практично поза законом. Однак до десятивідсоткової межі ще дуже далеко в усіх світах, навіть на Альфі. Проте на будь-який сад-город більше акру потрібне погодження, а на кожну культуру — дозвіл у департаменті біосумісності.

Так ось, дерева я посадив, але садівник з мене ніякий, тому й росло все кволо й хирляво. До того ж місцева фауна дуже зацікавилася новими рослинами й спробувала все на зуб. Мабуть, дуже сподобалося.

На відміну від мене, Яна підійшла до справи ґрунтовно й спочатку витягла з мережі багато інформації. Потім малюки змонтували відлякуючу огорожу типу електропастуха, пересадили дерева за хитрою схемою, полякали дрібних гризунів і зробили багато чого ще. Природно, що жодних отрутохімікатів, Яна не вбивця.

Два роки ми з посмішкою спостерігали хаотичний рух малюків у саду і жартували з аватари. Яна приймала гру, втілюючись в різні образи від гнома до задумливого античного філософа, що промовляв: «Гарно сміється той, хто сміється останнім».

Клімат на Атті чудовий, усі чотири сезони добре виражені. І сад цвів завжди непогано, але тільки у Яни все стало дозрівати.

Я добре пам’ятаю ту осінь. З рейду повернувся нормально, але додому прилетів без особливого настрою. Одна дрібниця, інша... Життя коротше.

Яна без особливих передмов попросила зазирнути в підвал. Я спустився. І побачив, що загадковий відсік заповнений невеликими прозорими контейнерами, а в них червонобокі й жовтопузі яблука, усміхнені дрібні жовті та похмурі великі зелені груші і соковиті абрикоси і щось ще таке, чого я точно не саджав.

Відчув непередаваний запах, суміш ароматів, частково знайомих, частково ледь вгадуваних на якомусь генетичному рівні.

На стелажах спочивали чимось заповнені м’які мішечки, а зі стелі звисали в’язки сухої трави.

— Яно, немає слів! Коли встигла?

— Я ж удома, Джо. Потрібно чимось займатись.

— А що в мішечках?

— Так, посушила дещо.

— Дещо? Ну добре. А трава навіщо?

— Для запаху. Не завадить.

Щось у цьому діалозі було не так. Неправильно вжите слово? Чи це сленг? При чому тут запахи, якщо Яна, не маючи рецепторів, їх не розрізняє? Дещо стало прояснюватися за вечерею, коли малюк-кухарчук притягнув ледь запітнілий графин з якимось неймовірного смаку напоєм.

— Яно, а це що?

— А що, несмачно?

— Та ти що! У житті нічого кращого не пив!

— Узвар.

— Що?

— Ну, в нормальних людей так називають напій із сухофруктів.

Пізніше я дізнався, що першим пілотом Яни був Алекс Ярмо з великої традиціоналістської сім’ї переселенців з України. Яну привчив називати себе Сашком. Вона перейняла в нього багато колоритних виразів, якими іноді користувалася. У повсякденному житті незмінно розмовляла українською.

Коли завела птахів, я запитав:

— Яно, а чому кури? Можна б щось і побільше. Індиків, наприклад.

— Нема гіршого птаха, ніж індик!

— Чому?

— Одного замало, а двох не з’їси.

Ну Сашко, оце так навчив! Однак саме цей епізод нагадав мені, що це і є культура моїх предків.

Потім Яна завела виноградник. Малюки виготовили дюжину різнокаліберних діжок і утворився справжній винний льох.

— Яно, навіщо нам стільки вина?

— Джо, у тебе скільки друзів? І скільки з них непитущих?

Не знаю, де вона бере рецепти, але з простого напівдикого винограду виходить чудовий напій. Друзі почали відвідувати нас значно частіше, а повертаючись на Базу, я традиційно привожу з собою такі ж традиційні двадцять літрів.

Гаразд, пожартували й годі. Що ж принесла Яна в дім? І що дім дав Яні? Знаю точно, що тепер сам чекаю повернень із нетерпінням. Знаю, що напевно мене чекає хтось із дорогих людей. Знаю, що повертаюся додому.

А дім тепер практично не лишається порожнім. То діти, то онуки. Часто навідується Лі попліткувати з Яною, дізнатися щось нове про квіти, викупатися, поспілкуватися з собаками. Навіть кілька разів привозила своїх подруг Наталі й Елен на свій традиційний Сейшн Останнього Четверга Місяця.

Нині, крім змішаного яблунево-абрикосово-грушевого саду, що похило спускається до річки, тут є десяток метушливих курей із дуже антуражним півнем, невеликий клан ньюфів під орудою суворого на вигляд Фреда, і стайня, де мешкають Джейсон і Марта з однорічним Ваською, досить виховані особи, хоча живуть майже без нагляду.

Що я зазвичай роблю, з’являючись тут кожні півроку? Якщо нікого з моїх немає, то просто живу, ходжу босоніж, встаю коли хочу, сплю скільки хочу. Розповідаю Яні останні екстівські новини, хоча Грейс вже давно їй усе розповіла, а Яна докладно викладає господарські події.