Читати книгу - "Вибране, Гарегін Нжде"

Коли вірменський меч бився не вимовляючи імені Вартана і перо писало не згадуючи імені Месропа? Хіба найбільш національно натхненний вірменський письменник – Ахаронйан11 – не називав учора Каракілісу “Новим Аварайром” у журналі “Хайренік”12? І взагалі, Аварайр як історична подія, девіз, таїнство є чином таронського духу. Чи багато часу спливло відтоді, як влада Вірменії назвала свій перший бронепоїзд і орден “Вартан Зоравар”? Нагородити вірменського солдата орденом Вартана означає відплатити за таронський дух. Це означатиме популяризацію цього духу. Саме це і є справжнім вихованням – передати нації заповіт померти за Вірменію. Вже не одне століття наша церква з максимальною побожністю й пошаною звеличує два славетні чини таронаканутюну – створення вірменської абетки і Аварайр. Хіба все вірменство все це робило, як ви зволили сказати, “просто щоб розбудити місцевий патріотизм наших таронських співвітчизників”?

Що це означає, коли Вірменська церква освячує маміконйановий дух, носіїв цього духу? Це всього лише знак подяки, чи найглибше занепокоєння майбутнім батьківщини? Освячуючи та увічнюючи Маміконйановий заповіт церква дає нашому народові найсильнішу і найпереможнішу зброю – “готовність померти”. Саме це і є таронаканутюн. Мудре діяння Вірменської церкви, яка через п’ятнадцять століть мала затвердити наш уряд, було таронським заповітом. Хіба ні? Хіба возвеличувати не означає бути такими як ті, кого ми вшановуємо?

“Погляньте на класичного грека – героя чи філософа – і погляньте соромливо на себе”, – сказав Гердер13.

А я кажу: “Вірменине, чи можеш ти без великого сорому порівняти себе з Маміконйяном? Ти схожий на нього?”

Хіба ви не знаєте, що церква, школа, сім’я – все це вбачало порятунок нашого народу у вихованні хоробрих і патріотичних людей – таких як Вартан? Так було протягом віків і “до вчорашнього дня”, коли нерозсудливий вірменин наважився прирівняти національне вірменське шанування таронського духу до “назви одного з районів Вірменії” чи “місцевого патріотизму”. Яке ж примітивне мислення!? Чому зараз, коли батьківщина та вірменство як ніколи загрожені, проповідування таронського духу досі не знаходить належного розуміння? Вірменство його століттями пробуджувало й наголошувало на ньому. Хіба ні? Ви не хочете визнавати, що навіть сьогодні можна не лише зберегти вірменина вірменином у вигнанні, а й перетворити його на солдата для Вірменії, що семикрат загрожена? Ви не чули розпачливих плачів про те, що вірменину складно залишатися собою на чужині? Чи бажатимуть завтра захищати батьківщину ті, кому складно зберегти свою вірменськість? Ви б хотіли, щоб наступне покоління було національно і як люди невиразним, сірим, безпомічним і нещасним? “Нор Ор” не хотіла б, аби ми мали покоління, яке сказало б “так” святиням та цінностям свого життя, нації та батьківщині, богу та обов’язкам і рішуче “ні” своєму “его” та насолодам, щоденній прив’язаности до матеріального й іншим вульгарностям.

Маміконйани жертвували відповідно до ваги свого слова і заповіту. Яким словом слід описати заповіт жертви заради батьківщини, цей принцип і дух, як не словом “таронаканутюн”? Ми повинні забути історію? Свято “таронського” духу – Вартананц – це всенародне святкування. З усіх вірменських національних, революційних і церковних свят воно виділяється глибоким почуттям. Хіба це не свідчить про наявність цього духу та шани, хоча й ослаблених, у нашого народу? Хіба все те, що ми вважаємо загрозою асиміляції і деградації, причиною розпачливого плачу, не є наслідком ослаблення цього духу? Проповідування таронського духу сприяє оновленню та водночас пояснює, чому вірменство завжди повинно живити своє серце, черпати жагу віри та силу тримати зброю з маміконйанових духу і заповіту. Якби вірменські покоління інтуїтивно не переживали цю психологічну рису, не розвивали її та не розглядали в якості необхідної зброї в боротьбі за виживання, чого б тоді після викорінення сім’ї Маміконйанів, Баґратіди, Рубеніди та Сюні увічнювали й робили загальнонародним шанування Вартана? Щиро в усе це вірячи, я сказав: “Направду, кожна жменя рідної землі священна, але правдою є і те, що кожна рідна земля має свій найважливіший і найцінніший регіон із воєнно-стратегічного погляду – регіон, де нація пролила найбільше крови, примножувала культурні багатства, творила героїчну історію; регіон, без якого батьківщина не може ані бути могутньою і незалежною, ані існувати й самозахищатися. Значимість Тарону в захисті нашої нації та батьківщини безмежно велика”. Це те, що можу сказати про Тарон.

“Таронаканутюн – це переможна риса нашого національного образу. Таронаканутюн означає іти шляхом Маміконйанів, тобто прагнути жити і знати як померти за батьківщину, подібно до Маміконйанів”. Це те, що можу сказати про таронаканутюн.

Хіба можна було дійти до таких висновків, до яких дійшла “Нор Ор”? Коли і хто намагався (ніхто б не намагався чинити таке безглуздя) “протиставити всьому духу Вірменії назву одного з її регіонів”? Це хибний умовивід чи сприченений слабкістю хибний домисел?

* * *

Аби пізнати народ, вистачить послухати слова, які він уживає. Логіка духу спрямовує мову та слова. Якщо мовні форми вживаються без певного змісту, то очевидно нема належного розуміння теми обговорення. Слово завжди аморальне, якщо не показує і не виражає внутрішнього духового стану.

Беззмістовне і непристойне вживання слів також є жахливим. Слово певної частини сучасної вірменської інтелігенції втратило як свою ясність і визначеність, так і таємничу силу. Це свідчить про ментальний хаос і хибну побудову. Пусте слово небезпечне для некритичного читача та ще більш небезпечне для підростаючого покоління. Слід визнати, що саме таке слово є однією з причин роз’єднаности нашого народу. Кожна брехня в нашому житті це могила правди. Мало того, що фальсифікатору вдається на деякий час приховати правду, так він ще й сам, за психологічним законом маскування, постає в образі прихованої правди. Це не лише спроба знищити правду, а й намагання публічно відстояти себе самого, особливо якщо це приховане намагання переможно прославитись.

У наших реаліях вороги правди приходять легіонами – інколи це навіть закон, правило, порядок, офіційна влада, тощо. Хай там як, найбільшими ворогами правди залишаються ті, для кого внутрішньо правда не є необхідністю і хто вміє підлаштовуватися під усі моральні середовища світу. Насамперед, ворогами правди є вороги духу, бо правда діє тільки через дух. “Сліпі до таємничости матеріалісти” також належать до головних її ворогів. Вони денаціоналізовані, недоброчесні, боягузливі, слабкі.

Правда це не тільки антитеза брехні, а й доброта, її образ, усвідомлення та бажання. Маю на увазі моральну правду – нею живиться дух народу. Без цієї правди, що глибоко пережита особисто, людина буде нетворчою, пристосуванцем, не матиме совісти. Це єдина солідаризуюча, рятівна,