Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

Прокинувшись по тому, як годинник відрахував одинадцяту, Марічка вже й не засинала. Та й скільки можна спати? Тепер вона зможе ще трохи погуляти по Празі, маючи гарантований дах над головою, але без виснажливих розмов про минуле.

П’ючи каву на кухні, Марічка глянула на Лізель, яка виглядала при денному світлі зовсім не такою, якою бувала темними вечорами із неприродним освітленням. Тепер її кам’яне обличчя не страдницьке, а лагідне. А яка ж вона з кабінету? Звідти справді зовсім інший ракурс. Марічці здалося, ніби Лізель поманила її кам’яним пальцем. І саме тоді годинник почав бити дванадцяту дня. Полудень. А замок у загадкових дверях — чи то лише так здалося? — клацнув, ніби хтось його відімкнув зсередини. Марічка взялася за мідну ручку, яка імітувала химеру з Собору Святого Віта. Двері відчинилися. Кімната була зовсім порожня, голі стіни. Лише Лізель у вікні. Певне, з цього вікна вона якась інша. Марічка підійшла до вікна, а двері за нею зачинилися. Вона вмить кинулася назад, але двері вже не відчинялися. Вона була замкнена в порожньому приміщенні, де у вікно світить яскраве травневе сонце, а на даху будинку навпроти сидить кам’яна Лізель.

Зсередини порожньої кімнати мідну дверну ручку було відлито у формі жіночої руки з довгими пальцями, складеними в дулю. Скільки вже Марічка смикала ту мідну руку, і крутила її, і штовхала ті двері, але вони не відчинялися. Вона грюкала у двері, била кулаками, ногами, кричала, люто плакала. Але який в тому був сенс? Її ніхто не чув і не почує. Куди вона сьогодні збиралася? На Золоту вулицю, куди так і не пішла ні під час симпозіуму, ні з Машею? А потім до Даліборки, відвідати Голодоморню, заплативши за це чотириста крон? Ну от, вона тепер безкоштовно потрапила до Голодоморні. Поки про їжу й не думається, але прийде час і голод почне страшно висмоктувати її єство. А ще перед тим страшно захочеться пити. І ніхто не визволить.

Марічка згадала, що Маша весь час ходила по дому із смартфоном у кишені. Іноді надовго завмирала, посміхаючись, пишучи записки комусь зі своїх давніх приятелів, певне, тому ж Оньці. Але ж листувалася вона зрідка, а смартфон ніколи не випускала з рук. І до кабінету не заходила без нього. Напевне, вона також потрапляла до цієї пастки. Але не схотіла пояснювати їй, може, соромилась? Хто ж визволяв звідси Машу? Так, вона попереджала її: не здумай відчиняти ці двері! Але хіба так попереджають? Так саме заманюють!

А може, вибити тут вікно?! Марічка підбігла до вікна, стала щосили бити об скло кулаками. Але вікно не боялося її кулаків: навіть не задзеленчало. А Лізель дивиться на неї зі співчуттям. І що з того, як раптом ти розіб’єш це вікно? Хто почує твій крик нагорі? Скло полетить вниз? То його віднесуть до сміттєвого баку Sklo.

А може, це вікно відчиняється? Ні, себто так. Шпінгалети сидять у відповідних щілинах так міцно, що посунути їх неможливо, принаймні її жіночими силами. Та й що з того, як воно відчиняється? Це високий поверх. А внизу мозаїчний тротуар, диво празького модерну. Зручний майданчик приземлитися.

Марічка починає ходити по кімнаті, як тигриця по клітці. Це ж треба було встрягнути в таку халепу! Невже Маша не могла артикульовано пояснити, що то за кімната? Але хіба вона все одно не намагалася б потрапити сюди? Намагалася б, але принаймні взяла б із собою свій телефон. Але що з того, куди б вона телефонувала?

То що мені робити, Лізель? Втомлена Маша сіла на підлогу, обперлася на стіну, розпростала ноги. За дверима пробило третю. Отже, вона тут уже три години. Їсти й пити не хочеться, але підступно й принизливо хочеться іншого. І від підлоги йде несильний, проте явний дух сечі. То колись тут облюралась Маша? Чи інша жертва цієї кімнати. І, хоча в кімнаті та й надворі тепло, від підлоги все одно йде холод.

Марічка залазить на широке підвіконня, сідає спиною до віконної пройми, підібгавши ноги до живота. У вікно світить весняне сонце. А вона в цій темниці. Та ні, то не темниця, то світлиця. Але, виявляється, і світлиця може бути темницею.

Марічка задрімала на вікні, прикинулась від тяжкого сну, коли било шосту. Господи! Їй снився сон! Їй снилося, що вони з Машкою самі в її хаті на Кутузівській ще тоді, і вони — малі дівчата. Насправді вони самі ніколи не лишалися, бо, як не було вдома Машиної мами, а її тітки, то з ними була Машина гувернантка. Але от вони самі. А в Кутузці теж є потаємні двері, куди не дозволяють зазирати, бо буде лихо. Але от Маша веде Марічку, яка певна: там, у тій коморі — портрети Сталіна. А Марічка загадково посміхається й відмикає двері комори. А там багато всього, але нічого нема. Якесь темне нагромадження, але незрозуміло чого. Суцільний хаос картинних рам і поламаних стільців. Ось ніжка стільця суне прямо в обличчя.

Б’є сьому. Починає ледь сутеніти. На стелі люстра. Але вимикача ніде нема. Отже попереду — темна ніч. Але яка різниця — темниця, світлиця, все одно в’язниця... О восьмій вже зовсім темно. Ні, не зовсім. Сутінки густі, але це ще сутінки, а не нічна темрява.

Підсвітили Лізель. А таки правда: вона сидить на голові в якогось чоловіка! Саме з цього вікна це добре видно! Марічка мимоволі замилувалася кам’яною скульптурою під цим ракурсом. Справді неймовірно гарно. Дивитись, дивитись — і не відводити очей. Молода жінка сидить на голові чоловіка. Але чи варто заради того, щоб побачити це, сконати з голоду в цих стінах?

Марічка чомусь згадала, як її хлопець, в якого вона в молоді роки була дуже закохана, сказав їй, що понад усе в житті хоче побачити північне сяйво, а потім готовий замерзнути до смерті. Їй стало тоді нестерпно боляче, що він не бере туди її. Ти моє північне сяйво, Лізель! Марічка стала на коліна на підвіконні, бо тіло затекло сидіти, спираючись на стіну. Ну от, вона може ворушитися, рухатися, але чи довго це триватиме? Вона тут заклякне, замре, її обплете павутиння, вона ще буде жива, коли сюди увійдуть, але її не зможуть відкачати.

Вже зовсім темно, кімнату освітлює лише світло Лізель. Як і кухню, в якій нікого нема.