Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

— До того котла під Щастям. Знаю, що добровольців повністю розбили і, здається, лише троє з них вижили. Вижили й попросили про підмогу нашу «вісімдесятку». Був наказ — їхати на підсилення. Але ті бойовики оточили українців з усіх боків. Тоді мій син, як я тепер уже знаю, їхав у першому, розвідувальному БТРі, а коли розпочалася стрілянина, то він зістрибнув із броні й побіг. Олексіїв товариш Ігор якось розповідав, що так гукав сина мого, що голос зірвав, але той його не чув. Може, просто сина контузило, і він не чув Ігоря, або шок був, але хто тепер про це дізнається. А тоді, каже Ігор, Олексій перезарядив свого автомата і рушив у бік 129-го БТРу, який тільки-но були підірвали.

Ця розповідь — якраз про ту останню мить, коли його бачили побратими. Бачили живим. Ігор отримав дуже важке поранення і вже нічого не пам’ятав про Олексія. Окрім оцих кількох моментів до того, як влучили і в нього.

Та й сама пані Любов не хотіла розпитувати Ігоря, бо це все надто важко чути для неї і згадувати для Ігоря і хлопців, що вийшли з того котла. Вона це добре розуміє: з кожною розповіддю, ожними новими подробицями і споминами це усе доводиться переживати знову.

Ніби кожного разу — ще одна смерть сина...

ІВАН ЛЕМЕЩУК (20.01.1993 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр

— Що загинув — сказали відразу, а тіла не привезли.

Аж 11-го вересня. У півзакритій труні хотіли хоронити, бо казали, що ноги крепко перебиті. Але хоронили в закритій, та й не було там, на що дивитися — мішок із людським м’ясом віддали мені й сказали, що то мій внук, мій Ваня. Як я мала його пізнати? Повірила, та й все — похоронила з усіма почестями, друзів багато його на похорон приїхали. Тільки я того похорону на очі вже не бачила, і не пам’ятаю нічого, що тоді було там, хто приходив. Бо таке мені було горе, що вам не передати. Я похорон бачила потім — показали мені в інтернеті — і відіо, і фотографії. Горе... то було для мене таке нечекане горе, ніби то мене разом із ним убивали й хоронили.

Іван Лемещук (ліворуч) із побратимом

Лідія Корніївна дізналася про смерть Івана від його дівчини Галинки, яка мешкала у Львові. Не військова частина її сповістила, а побратим хлопця. «Галю, Вані нема», — почула дівчина й кинулася обдзвонювати усіх навколо. Бабуся не вірила й почала набирати онучка й сама: гудки йшли, але ніхто не відповідав.

— Але так воно все загадково, знаєте: телефон мого Вані був в іншого хлопця, який чомусь не йшов тією дорогою, що й Іван, а якоюсь іншою, тому й живий, — ніяково казала бабуся. — коли питали його, як так, що Ванині телефони в нього, то він відмовчувався. Але Бог усім суддя. Бо й справді, не мені в цьому розбиратися, не відомо, які там були обставини, яка ситуація. Я не в праві когось винити, бо там в той момент таке творилося, що не кожен витримає...

ІВАН СОВА (19.01.1976 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр

— Першим про смерть дізнався наш старший син: він довго набирав Івана того дня, але не міг додзвонитися, ніхто не відповідав. І тоді побратими Івана сказали йому про це, тільки він не міг наважитися сповістити нас із батьком: попросив про це священника. Ніхто тоді не знав, як то сталося, лише згодом, коли до нас приїздили Іванові побратими, то розповідали про той бій і як наш син загинув. Казали, що як сідали до БТРу, то просили Лемещука сісти з ними, але він не захотів: «У мене, — казав, — граната є, і я краще ще когось приберу». Він сів не в БТР, а на броню, і за хвилю його тіло розірвав якийсь снаряд. І воно так лишилося на полі бою. А наш Ваня загинув невдовзі: його тіло хлопці дивом змогли відвезти в морг Харкова, звідки його вже забрав старший брат.

Самотужки Саша привіз додому тіло свого брата, і 9 вересня рідні його поховали в селі Бригадирівці, де він народився. Третя могила на новому цвинтарі.

— Там, розумієте, як мені вже розповіли його побратими, Іванова рота попала в оточення і просила підмоги, яка так і не прийшла.

Батько поклав руку на плече дружині, даючи зрозуміти їй, що продовжить розповідь, щоб вона заспокоїлася.

— І тоді їх 90 чоловік вирішили прориватися самостійно. Стали докупочки й попрощалися один з одним, бо знали, що не всі вийдуть, так воно й було. Іванко наш стояв на «кукушці» — то, ви певно знаєте, у бронетранспортері по пояс у люку, він розстрілював по правий бік «зеленку». Хлопці мусили їхати трасою, бо все навколо було заміноване. 16 магазинів встиг вистріляти мій син у ворожий бік, і певно би прорвалися, але забракло кілька метрів, і в БТР мого Івана попав снаряд. То був гранатомет, як я розумію. Іван загинув на місці: а ціною свого життя врятував екіпаж. А тепер буває, чую, як питають, чого пустили? І то не тільки мене. Чого? А хто би йшов?

Від самого початку війни, та навіть від початку Євромайдану, я часто чую, як питають батьків і дружин: чого ж ви його відпустили? І насправді то удар в спину, бо як було не пустити — дорослого й мудрого, свідомого хлопця чи чоловіка, чи то дівчину абсолютно сформованою позицією. Пустили, бо знали, що хтось мусить стати до автомата, кулемета, залізти до екіпажу танка чи БТРа. Івана батьки теж не спиняли: знали, де йде,  свідомо благословляли, як воїна.

— Хоч не спиняв, та сам собі тоді подумав, що зна-ючи його характер, у нього шансів мало, бо він не буде ховатися за чужі спини. Так воно і трапилося. Та вій-на показала, хто є хто: люди розділилися на патріотів, лакеїв, рабів і Героїв. Мій Іван був би не загинув, якби я пішов з ним. Розумієте, що я маю на увазі? Якби усі чоловіки зібралися й пішли разом, то війни вже не було б. Але таких, як мій Іван, було дуже мало, занадто мало, тому сталося те, що маємо зараз.

МИКОЛА ФЕДУС (29.04.1995 — 05.09.2014). 80 ОАЕМБр

Увечері 5 вересня Миколині батьки дізналися про лихо, дізналися, що десятки хлопців позникали безвісти й знайти нікого