Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

тяглості. Найефективніші національні ідеї взагалі сприймають минуле помилково; щоб зрозуміти їхній прихований потенціал до здійснення змін, ми маємо передовсім вірно оцінити минуле. Наша мета полягає не у виправленні національних міфів, а в розкритті політичних і соціальних умов, за яких ті народжуються й стають впливовими. Цей та наступний розділи допоможуть нам відчути новизну модерних національних литовської, білоруської та польської ідей через розуміння ранньомодерної нації, яка їм передувала. Щоб відчути спадок, залишений модерним національним діячам XX ст., ми розпочнемо із середньовічного Великого князівства Литовського та ранньомодерної Речі Посполитої. Модерне змагання за Вільнюс виросло з попередньої ідеї про націю, поширеної в історичній Литві.

ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ, 1385–1795

Великі князі литовські були могутніми європейськими воєначальниками XIII–XIV ст. Вони завоювали розлогі території, що простягались від їхніх рідних балтійських земель на південь через східнослов'янські терени аж до Чорного моря. Збираючи докупи залишки Київської Русі після монгольського завоювання, язичники литовці інкорпорували більшість територій цієї ранньої східнослов'янської держави. Православні руські бояри, призвичаєні до монгольського панування, могли вважати Литву не завойовником, а союзником, і тоді як литовська військова потуга прямувала на південь, до Києва, києво-руська цивілізація — православ'я, церковнослов'янська мова та зріла правова традиція — поширювались на північ, до Вільнюса. В той же час, коли Вільнюс замінив Київ як центр православної слов'янської цивілізації, на литовські території почали зазіхати дві католицькі держави: Тевтонський Орден та Польське королівство. Язичницькі великі князі вміло торгувались за своє хрещення, і наприкінці XIV ст. великий князь Иогайла обміняв хрещення за католицьким обрядом на польський трон. Польська шляхта, намагаючись не допустити на трон Габсбургів, запропонувала йому одружитись з одинадцятирічною принцесою Ядвігою. Тож отримавши польську корону, Йогайла, як «великий князь литовський, а також правитель і спадкоємець Русі'' 1385 року в Креві погодився на злиття своїх земель із польськими. Наступного року його охрестили як Владислава Ягайла й обрали королем Польщі. Подальші угоди зберегли цю персональну унію, відновивши литовську автономію та об'єднавши польську та литовську шляхту, а династія Ягеллонів правила Польщею та Литвою майже два століття, до 1572 р.

Ще до Кревської унії 1385 р. Литва за своєю релігією та мовою була радше православно-слов'янською, ніж язичницько-балтійською країною. Обіцянка Йогайли перейти на католицизм стосувалась його самого та решти язичників: більшість же його підданих, як і чимало його власних родичів, вже були православними християнами. Таким чином, наслідком окатоличення великого князя литовського була не стільки християнізація язичницької країни, як запровадження католицизму на вже переважно православних територіях. У свою чергу, поява на цих теренах католицизму започаткувала культурний зв'язок між Литвою та Європою, створивши передумови для польського впливу. Католицьке хрещення Йогайли також гарантувало, що Литва не стане православною державою на зразок Московії. Водночас це дало можливість останній позиціонувати себе як захисника православ'я. Коли Литва приєднала Київ, православний митрополит залишив його і перебрався до Володимира-на-Клязьмі. Його подальше перебування в Московії ускладнило перспективи литовських претензій на спадок Київської Русі. Йогайла мав можливість розв'язати цю проблему, коли у 1380-х рр. обирав між католицькою Польщею та православною Московією. У 1382 р. він зайшов настільки далеко, що навіть погодився одружитись із донькою Дмитра Донського та прийняти православ'я. Проте цей план мав два недоліки: православ'я не захистило б Литву від Тевтонського Ордену, що вважав цю релігію єрессю; крім цього, православ'я підтримало б слов'янських бояр у Литві, вже тоді численніших й освіченіших за Йогайлову литовську династію. Вибір на користь польської корони та католицького хреста був вдалим з огляду як на внутрішню, так і на зовнішню політику: вони забезпечили надійний захист проти тевтонських рицарів, базу для експансії на схід і нове джерело привілеїв для Ягайла та його спадкоємців.

Якщо не брати до уваги політику, середньовічні Польща та Литва мали між собою більше спільного, ніж можна припустити. Коли ми уявимо собі литовців і поляків, які домовляються про умови унії в 1385 р. або планують спільні дії проти Тевтонського Ордену під Грюнвальдом у 1410 р., маємо пам'ятати, що крім латини вони могли спілкуватись і слов'янськими мовами. Місцеві різновиди церковнослов'янської мови, запроваджені в обіг православними священиками з південних земель, стали базою для руської — мови судів Великого князівства Литовського. Приєднавши Галичину, колишнє князівство Київської Русі, відоме в Польському королівстві як Руське воєводство, Польща також дістала свою частку православного духовенства та знавців церковнослов'янської мови. Отже, розділивши землі Київської Русі, Польща та Литва отримали і її культурний спадок, а мова не розділяла тодішніх поляків і литовців настільки, як ділить сьогодні поляків із німцями. Після 1385 р. польсько-литовські суди користувались латиною та двома різними слов'янськими мовами: польською Польського королівства та руською Великого князівства Литовського. Протягом наступного століття литовська продовжувала бути розмовною мовою великих князів литовських та їхнього оточення, але в політичному житті Речі Посполитої її роль залишалась несуттєвою[4].

В наступному розділі ми побачимо, як балтійська литовська мова забезпечила базу для модерної литовської нації, та наразі тим більше маємо зазначити її неактуальність у ранньомодерному Великому князівстві Литовському. Останнім великим князем, що володів литовською, був, вірогідно, Казимир IV, що помер у 1492 р. Коли у 1457 р. він підтверджував привілеї Литви, то робив це латиною та руською; коли видавав збірки законів для цих земель — робив це руською. За його правління в Польщі було запроваджено друкарство: краківські видавці видавали книги польською та церковнослов'янською мовами, але не литовською. Франциск Скорина, перший друкар Великого князівства Литовського, видав у 1517 р. більшу частину Біблії білоруським варіантом церковнослов'янської мови[5]. На початку XVI ст. з'явились також переклади Біблії ще однією місцевою слов'янською мовою — руською, але не балтійською — литовською. На відміну від Скорини, ці переклади виконувались безпосередньо зі Старого Заповіту, з івриту. Їх, очевидно, робили литовські євреї, які знали як іврит, так і руську[6]. Оскільки останньою на початку XVI ст. говорили і місцеві християни, і євреї, потенційними читачами могли бути або перші, або другі, або й ті, й інші. Одне з королівських підтверджень привілеїв литовських євреїв знаходимо року «семьтысяч двадцять второго» (7022/1514), датоване за східною та західною християнськими традиціями і написане руською мовою. Литовський Статут 1529 р. був також написаний руською, а в 1540-х рр. навіть прокоментований великим князем та королем Зигмунтом II Августом у його відповідях литовській знаті у Вільні руською мовою, пересіяною польськими виразами[7].

В Московії урядову мову Великого князівства Литовського, яку ми звемо «руською», називали «литовською» або «білоруською». І хоча сучасні російські історики часом називають цю мову «російською», за тих часів московські книжники, аби мати змогу скористатись Литовськими Статутами, мали перекладати їх на московський діалект[8]. Руська мова значно відрізнялась від тогочасної польської, але в контексті династичної унії з Польщею вона надала слов'янську платформу для поширення польської мови та ідей. Уже 1501 р. правові тексти руською мовою насичуються польськими термінами та навіть польською граматикою. Зі вступу до Литовського Статуту 1566 р. можна зробити висновок, що литовська шляхта