Читати книгу - "Ті, кого немає"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Авжеж. – Федоров ліг поруч, натягнув плед до підборіддя й погасив нічник. Олександра присунулася ближче.
– Купи ще дещо, я залишу список на столі.
– Нема питань, – сказав він і обійняв дружину, щоб вона нарешті розслабилася й заснула.
3
Родіон мав важливу, з погляду Марти, позитивну рису – цілковиту відсутність подібності до Смагіних.
Він не був схожий ані на свого батька, ані на її матір, а вже про Валентина й казати годі. Сама вона була впевнена, що смагінська порода найповніше виявилася в ній, а Родіон – у матір, Інну Семенівну, тендітну, мініатюрну, з яскравими сіро-синіми очима й ще пишною гривою золотаво-пшеничного волосся. Батькові риси, проте, були наявні. Кругле важкувате підборіддя, великий рот, тверда кучерявість коротко обстриженого, але по-материному світлого волосся, зріст, нарешті. Їй подобалося, як він по-старомодному стриманий і ввічливий з малознайомими людьми. Як ретельно дякує за обід, підводячись із-за столу. Як жаліє тварин і не терпить хамства.
У середу вже рано-вранці Марта нетерпляче чекала його.
Родіон зателефонував напередодні й повідомив, що забере її десь опівдні, однак приїхав о третій. Це було на нього не схоже, але все пояснювалося просто: затримався в місті, їздив за дорученням батька до клієнтів, тепер до вечора вільний.
Бабуся рвалася їх годувати, дід – посидіти під грушею: на дачі йому не вистачало співрозмовника, – але Марта стала збиратися, трохи нервуючись, і навіть спробувала гарно вбратися – її повідомили, що замовлено столик у кав’ярні.
Вбиратися, щоправда, не було в що. Вона натягла м’яту, але чисту жовту футболку, терті джинси, взула легкі кросівки, а решту нервово запхала в торбу. Родіон чекав в автівці – «рено» кольору піску – на ній, щойно одержавши права, їздив сам і возив матір. Іноді батько неохоче дозволяв йому взяти великий джип, але це траплялося вкрай рідко.
Марта розцілувалася зі своїми, жбурнула сумку на заднє сидіння й залізла на переднє. Родіон захлопнув дверцята, неквапом вирулив на путівець, а потім спритно вмонтувався в суцільний потік транспорту, що валив у місто трасою. Їхати було трохи, і вона сердито попрохала його не гнати, як зазвичай.
– Щось трапилося? – Він покосився на її замкнене обличчя, де не залишилося й сліду від недавньої жвавості.
– Потім розповім. Нам обов’язково тягтися в цю кав’ярню?
– А чом би й ні? Там класно годують… Як твої збори?
– Нормально, – буркнула вона. – Вода, щоправда, була спершу захолодна. А ти що тут робив?
– Відпочивав. Чого це ти така колюча, сестричко? Хтось образив?
– Ти як мій батько – без кінця придивляєшся. Мене неможливо образити.
– Серйозно?
– Сумніваєшся? Обережніше, там якийсь затор…
– Бачу. Потерпи, скоро будемо на місці.
Скупчення машин виявилося всього лиш невеликим затором перед шляхопроводом, ліва смуга ремонтувалася. Відстоявши своє, вони рушили в низці машин, що набирали швидкість на в’їзді в місто. Далі вже пішла міська забудова, проспект, що веде до центру, колінчасті провулки, нарешті – паркінг.
– Прибули, чи що? Терпіти не можу громадського харчування… – Марта зітхнула, а Родіон нахилився й відчинив двері з її боку.
– Я голодний. Вилазь і не сердься, – сказав він. – Сумку залиш.
Вони піднялися сходами до скляних дверей, за якими маячила фігура охоронця в білосніжній уніформі. Народу в кафе виявилося напрочуд багато – строкато вдягненого, по-літньому вальяжного. Родіон звично і вправно проходив між столиками, підтримуючи Марту під лікоть. Вона була дівчинкою високою на зріст і збоку цілком могла скидатися на його подружку. Однак коли їх посадовили за столик і офіціант прийняв замовлення, відразу стало видно, що Марта – лиш підлітка, хоч і здається старшою за свої неповні чотирнадцять.
Родіон пішов мити руки.
Тепер доведеться чекати, доки він неквапливо з’їсть свій шмат філе, спритно орудуючи ножем і виделкою, віддасть належне мудрованому салату й соусам, просмакує свою шоколадку, по ковтку відпиваючи густу каву, і наостанок замовить ще й гранатовий сік. І все це в цілковитій мовчанці.
Марта глянула в меню – воно тут складалося з двох частин, японської і європейської. Суто з дошкульності полізла в японську й ткнула пальцем у якесь «маття айсу». Вона й гадки не мала, що воно таке, і коли принесли щось бадьоро-зелене на квадратній дерев’яній таці, таке, ніби овоч, – із сумнівом поколупала, лизнула і раптом відчула дивовижно свіжий вершковий смак із легкою гіркуватістю. На таці були ще безе й полуниця.
– Соку хочеш?
Вона вибрала грейпфрутовий, він, як зазвичай, гранатовий. Офіціант пішов, і Родіон запитав:
– Сподобалося морозиво?
– Угу.
– Це японський рецепт – із зеленим чаєм. А я, знаєш, розлюбив. Мене у твоєму віці загодували.
– Це на Далекому Сході, чи що?
– Ну. Магазинні солодощі там були рідкістю. Тільки льодяники й зефір. Але коли мій дід-генерал вийшов у відставку й прикупив фазенду, його найближчим сусідом виявився один заповзятливий кореєць, що одружився з місцевою. Мали коней, корів, овець та іншу худобу. Повно дітей, схожих як дві краплі води, і чималий шмат землі в заплаві Уссурі. От він і робив морозиво – спочатку для своїх, а потім розгорнув справжнє виробництво. Його старші синки роз’їжджали у фургоні по дачних околицях, і товар у них розлітався за лічені хвилини. Ти й уявити не можеш! Із цукатами, чорницями, брусницями, лимонником, актинідією. Навіть із квасолею, імбиром і сиром! Коли мені випадало жити в діда, я вже за тиждень…
– Стривай! А де тепер ці твої баба й дід?
– Померли. Обоє. Дід зламав шийку стегна, спіткнувшись на городі, а через тиждень – інсульт. Бабусю мама забрала до нас, але вона й року не прожила. Вони все залишили моїй матері, і батько перед від’їздом продавав якісь шевйотові відрізи, шуби, посуд, меблі, генеральську чорну «волгу». Навіть вівчарку дідову продав – тому-таки корейцеві.
– Уміє твій батько торгувати!
– Не тягти ж із собою, а кинути шкода.
– А як ви там жили?
– Ну як живуть у військових містечках? Найбільше мені подобалася природа. Тільки занадто сиро, коли починаються мусонні дощі. Сопки, вкриті кедрівником, а при підніжжі натуральні джунглі – усе перемішане й заплутане ліанами, лимонником і диким виноградом. Зате взимку, особливо в передгір’ях, снігу по шию…
– Чому ви звідти поїхали? – Марта допила сік і тепер нетерпляче чекала, поки Родіон покінчить зі своїм і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, кого немає», після закриття браузера.