Читати книгу - "Спокуса для звіра, Ольга Островська"

Розділ 4

Нервовий смішок зривається з моїх губ проти волі. Ну так. Перевертень. Ведмідь.

Точно з дурки втік.

− Ви жартуєте? − задушеним голосом цікавлюся я, знову мимоволі перескочивши на «ви». Не тому, що я така дуже ввічлива, а щоб хоч якось збільшити дистанцію між нами. Якщо це фізично зробити не виходить.

– Навіщо мені жартувати, крихітко? – поблажливо хмикає чоловік.

− Тобто, серйозно стверджуєте, що перевертні існують, і ви один із них? − округляю очі.

І ось тут мого блаженного співрозмовника нарешті пробиває. Він здивовано хмуриться, враз стає таким грізним і суворим на вигляд, що я починаю шкодувати про неприкушений вчасно язик.

– Ти не знаєш про наше існування? – уточнює недовірливо.

− А маю? − переступаючи з ноги на ногу, я намагаюся знайти зручніше положення і стати якось так, щоб до холодної стіни менше притискатися, а то й застудити собі щось можна. Холодно тут.

– Звичайно, маєш… – впевнено киває Сігард… так він, здається, представився. – Якщо тільки… Як називається твій світ? − різко скидає на мене вимогливий погляд. І знову мені ті вогники в його очах ввижаються.

– Земля, – відповідаю, не замислюючись.

І відразу завмираю ошелешено. Що, вибачте? Мій світ?

− Он як? – розгублено бурмоче здоровань і навіть відступає на кілька кроків. З похмурою зосередженістю над чимось міркуючи. – Тоді… зрозуміло, чому ти така.

– Яка? − роздратування і злість на всю цю ситуацію все більше витісняють страх.

− Необізнана, − пирхає Сігард, знову підводячи на мене свої темні очі. – І гарна настільки, що звір божеволіє. Не бійся, маленька, я тебе більше не ображу. Ходімо, нагодую. І покажу вид на околиці. Думаю, ти будеш здивована.

З цими словами він сам подає приклад, прямуючи до вогнища біля виходу. Знову сідає і під моїм немиготливим і недовірливим поглядом починає крутити щось над полум’яним жаром прогорілого багаття. Запах смаженого м'яса стає таким яскравим і насиченим, що у мене слина у роті збирається. А потім ще й живіт зрадницьки починає бурчати.

Що робити? Іти до нього?

Зважаючи на те, що це єдиний спосіб вийти з печери, де я ніби в пастці, то однозначно так. Вдам, що повірила у всю цю маячню, повелася на компліменти, підійду, а щойно цей псевдоперевертень втратить пильність, стрімголов кинуся тікати.

Визначившись із планом, відлипаю від стіни та роблю пару нерішучих кроків у бік виходу. По дорозі осмикую на стегнах сорочку, судячи з усього, його власну. Мені вона майже до колін дістає, що не дивно. Недопотопельник мені дістався не менше двох метрів на зріст. До речі, а чому ця сорочка суха? І штани на ньому? Де він взяв змінний одяг? Мабуть, десь на березі озера були його речі, яких я просто не помітила.

− Сідай, не бійся, − киває мені Сігард на вибілену сонцем, дощами та часом колоду поряд з багаттям.

Зараз я можу розглянути його значно краще і змушена визнати, що він реально трохи схожий на ведмедя. Або на дикуна якогось. Симпатичного такого та брутального. Бородатий, мускулистий шатен з довгим волоссям, яке далеко не настільки темне, як мені спочатку здалося. Скоріше темно-русяве, з рудизною.

А очі сірі, як грозові хмари. Щоправда, я чомусь пам'ятаю абсолютно чорні. Зіниці були настільки розширені? Чи то мене зі страху проглючило?

Обережно ступаючи босими ногами по гладкій кам'яній підлозі, місцями вкритій мохом, я нарешті вибираюся з печери. Вдаю, що йду до вказаного місця, а сама скоса окидаю поглядом околиці.

Перед нами розстилається блискуча, як начищена сталь, гладь озера. Неосяжна просто. Набагато... набагато більша за площею, ніж знайоме мені Русалчине озеро біля Трясинок.

Різко вдихнувши повітря, я застигаю, ошелешено озираючись довкола. Тепер уже абсолютно не ховаючись. Погляд гарячково мечеться між велетенськими стовбурами вікових сосен, що відзеркалюються в сталевому дзеркалі води, по величезних кам'яних брилах і стрімчаку, який височить над нами праворуч. Вихоплює неправдоподібні деталі, на кшталт здоровенного жеребця, що пасеться неподалік, туші, чогось дуже схожого на дикого кабана, що звисає з високої гілки ще далі... Звідки тут все це взялося? Точніше… як я тут опинилася?

Навколо зовсім незнайома для мене місцевість. Я навіть не знаю, чи є поблизу від Трясинок такий дрімучий ліс.

− Де ми? Куди ви мене притягли? − видихаю хрипко, відчуваючи, як підкошуються ноги. Відмічаю ще краєм уваги, що сонце вже хилиться до горизонту, фарбуючи затягнуте хмарами небо бузково-сизими тонами. І стає зовсім погано.

– Про це нам і треба поговорити. Сідай, – владно командує мій викрадач. – Не раджу тікати. По-перше – наздожену. По-друге – ти зовсім не знаєш цих місць, ще неприємності на свій гарненький задок знайдеш.

Ось він і змінив інтонації. Більше не намагається здаватися пухнастим няшою... точніше ведмедиком.

Закусивши губу, я ще пару хвилин дивлюся на ліс, що занурюється в сутінки, зважуючи, що для мене небезпечніше - залишитися поряд з незнайомцем, що кусається, або втекти невідомо куди в ніч і, можливо, нарватися на дикого звіра. Або іншого психа.

Немов у відповідь на мої думки звідкись здалеку долинає звук, що дуже нагадує вовче виття, викликаючи нервовий дрож у всьому тілі.

Тут навіть вовки водяться? Ой леле.

Сігард скидає голову, прислухаючись. Морщиться невдоволено, бурмочучи щось про наглих шавок, і знову повертається до свого заняття – перевертання дерев'яних шампурів, на яких смажиться справжнісінький шашлик. Можливо, із того самого кабана.

Відчувши мій погляд, чоловік підіймає на мене очі, вичікувально здіймаючи брови.

− Ви ж не кусатиметеся більше? − виривається у мене не найрозумніше питання.

І знову на його губах з'являється ця посмішка. Такі треба заборонити законом. Вони мізки геть-чисто виносять.

− Без твоєї згоди не буду, − підморгує мені Сігард лукаво. – І годі викати.

– Добре, – зітхаю приречено. Іду до колоди навпроти нього, і акуратно сідаю на трішки шорстку теплу поверхню. – Поясніть… поясни мені, будь ласка, де ми знаходимося, навіщо ти приволік сюди мене, і взагалі, що відбувається?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно