Читати книгу - "Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн"

Коли я приїхала до дому, відразу пішла приймати гарячу ванну. Після такого важкого дня, мені просто необхідно це. Після часу в гарячій ванній тільки спати, але оскільки я не їла нічого цілий день, я дуже хотіла їсти. Добре, що я заїхали в магазин після роботи. Я приготувала собі гречку з грибами. Після ситної вечері, я відправилася відпочивати, оскільки завтра буде знову важкий день на роботі. Вночі почалася злива, Весна як не як. Тому коли прокинулася зранку, надворі був не великий дощ. Бажання вставати ніякого не було, але це було необхідно. Відразу після душу, потрібно поїсти, на цей раз в мене омлет і звісно кава. Після цього почала збиратися в офіс. Оскільки як я зрозуміла дрескоду як такого там немає, я одягла шкіряну спідницю міді, теплий светр оверсайз, саме на таку погоду, на ноги черевики. Трохи підфарбувалася, накрутила кінчики волосся. Взяла сумочку, та відправилася на роботу. Приїхала я саме вчасно, разом з моїм босом. Мирослав саме виходив з машини. Оскільки в мене не було парасольки, довелося вибігати з машини та бігти до офіса, а офіс в нас був не близько до парковки. В якусь мить, я відчуваю, що дощ перестав. Підіймаю голову, а біля мене стоїть Мирослав з парасолькою.

-Доброго ранку, Мирослав Антонович - ледь чутно промовила я, це було не очікувано.

-Доброго, Катерино - він навіть мені усміхнувся, це щось. - чому ж ви мокнете? 

- Парасольки немає - пожала плечима я. - а я так старалася над укладка - я сумно зітхнула, та поглянула на свої локони, яких вже не було. І на що я надіялася.

-Не переймайтеся, ви й так дуже красива - я відразу підняла голову, та поглянула йому в очі, та легенько усміхнулася. Це він щойно мені комплімент сказав? 

-Ідемо, в нас зараз нарада - він сказав це, легенько підштовхнувши мене в спину, і ми пішли в офіс. Разом зайшли в ліфт, і там розійшлися, бо мені на 4, а йому на останній. Виявляється в нас нарада, на "08:35", і я про це звісно, що не знала. Трохи попрацювавши, ми відправилися в кабінет боса, саме там в нас проходили наради. Хоч офіс і великий.

- Доброго ранку, всім колеги. - сказав Мирослав Антонович, як тільки в кабінеті всі зібралися. - я зібрав вас для того, щоб повідомити новину. У нас з'явитися дуже вигідний проєкт, для нього нам знадобитися поїхати до Карпат. Саме там у нас робота. Людей для цьої поїздки я обернула сам. Поїдуть не всі. В когось є питання?

- Так. Мирослав Антонович, секретарка ж вам там обов'язково потрібна? не забудьте мене - сказала Олена, трохи писклявим голосом.

- Подивимося. Ще? - спокійно відповів той. Ніби вона й не загравання до нього, ніби все було нормально. А мене всередині щось гризло. Вона безперечно мене дратувала.

- Мирослав Антонович, скільки вам потрібно буде архітекторів? - запитала Аліна - в мене мабуть не вийде поїхати з вами.

- Мені вистачить двох архітекторів. Тому все добре. 

- Це на довго? - запитав якийсь незнайомий мені чоловік.

- Не дуже. Всього на місяць. - не довго? я думала він скаже зараз тиждень, можливо два, а тут місяць.

- Де ми будемо жити? -  отут вже запитала я, а що? дуже важливе питання.

- Все буде оплачено, в одній кімнаті по двох. - Мирослав трохи затримав на мені погляд, а потім знову поглянув на всіх. - ще є запитання?

- Коли ми їдемо? - можливо я й не їду, але запитати то можна.

- Завтра зранку. Сьогодні ввечері я повідомлю хто їде, і особисто на почту відправлю час та місце. - після цього ніхто нічого більше не запитував. Та всі поросходились по своїх робочих місцях.

- Надіюсь ми поїдемо - відразу як ми вийшли сказала мені Маша.

- Навряд я теж - я й справді навряд поїду, що там буде робити новачок? але мені теж дуже хотілося. Після цього ми почали працювати. Мені прийшло завдання зробити сад, для великої сім'ї, яка бажає багато дерев, та місце для квітів. Що ж це буде не легко, тим більше до кінця сьогоднішнього дня, але я впораюся. До кінця робочого дня залишалося 6 хвилин. Я ніяк не могла доробити цей сад. То мені не подобається як розташовані дерева, то клумба для квітів, то поляна замала. Загалом все не так. Всі мої колеги вже почали розходитися, а я все не могла доробити. Ось вже й закінчилася мій робочий день, і я нарешті більш менш задоволена результатом. Встаю, а задні мене стоїть Мирослав. Стоїть дивиться на те, що я роблю, руки в карманах. Оскільки я вставали, та і не очікувала, його тут бачити. Я знову налетів на нього. Цього разу Миросла спіймав мене до себе в обійми.

- Ой - все, що я змогла вимовити в такий момент. Ми стояли так буквально 1 хвилину, потім Мирослав поставив мене рівно.

- Чому ти така незграба? - все, що запитав Мирослав. А я стояла, і не могла і слова вимовити. А що казати? "Ну так я така" чи можливо "Так вийшло". Звучить як мінімум тупо. Тому я вирішила перейти до роботи.

- Я доробити. - я простягнула йому папку з своєю роботою. Ну, а що я ще могла вигадати. Мирослав ухмильнувся, і взяв у мене папку. Він дивився мою роботу дуже уважно.

- Доволі не погано. - все, що промовив чоловік.

- І все? - не знаю чому, але я очікувала якоїсь більшої реакції, а не просто "доволі не погано".

- А що ти ще хотіла почути? - ось ця відповідь була неочікуваною, я думала він промовчить. 

- Не знаю, якусь критику, чи похвалу - ну хоч щось.

- А ти хочеш знову переробляти? 

- Ні - звісно ні, я вже хочу до дому, а не сидіти ще і офісі.

- Тоді просто "Доволі не погано" - сказав чоловік, кладучи папку. - В мене є новина. - ухти, надіюсь мене не звільняють.

- Яка?

- Ти також їдеш у Карпати - що? стоп, мені почулося? 

- Що? тобто, клас - я трохи дуже емоційна людина, тому не думаючи пригнула на шию Мирославу.

- Ой, пробачте - я відразу відсторонилася. - Пробачте Мирослав Антонович.

- Нічого, все добре - я ще ніколи не бачила його таким розгубленим, але він дуже швидко взяв себе в руки, і його лице відразу стало серйозним. - Завтра в "07:00" виїжджає автобус, якщо є своя машина, можете їхати нею. Головне до "22:00" вечора бути вже там.