Читати книгу - "Я, ти, наша ненависть, Ельма Кіраз"

— Ну, думаю, що друга зустріч за такий короткий час це точно доля, — Дмитро посміхнувся, наче голівудський актор, а дівчину від цього ледь не знудило.

— Мабуть таки важко доля, — пробурмотіла Марта.

— А ти чому одна гуляєш тут в таку годину? Де твій чоловік?

— Та я…власне…просто йшла до магазину. А він чекає на мене вдома, — вона натягнула посмішку, бо такі слова викликали неприємне поколювання. Бо звичайно ж, він вдома не чекав на неї, а навпаки полегшено видихнув, коли зрозумів, що зможе побути трохи насамоті.

— Ясно, — Дмитро оцінив її дивним поглядом і зрозумів, що дівчина таки бреше, — а може, десь разом посидимо, вип‘ємо кави?

— Не п‘ю каву перед сном. 

— Тоді чаю. Чи хоча б соку. Та припини, ми ж не чужі люди. Ще й доволі давно не бачилися.

— Ти помиляєшся, — Марта сильніше закуталась у своє пальто, ми з тобою дуже чужі люди. І спільного у нас нічого немає.

— Ти мабуть через Риту така зла на мене, так? — Дмитро нахилив голову набік, — сестринська солідарність, це так мило.

— Здається, це не та тема, яку ми можемо обговорювати, — Марта зробила крок вбік, щоб пошвидше позбутися неприємної компанії, але чоловік легенько вхопив її за лікоть.

— Та не бійся ж ти так мене. Просто трохи поспілкуємось, — він посміхнувся, а дівчина важко видихнула, бо зрозуміла, що Дмитро точно не відчепиться.

— Гаразд. Але не довго. Бо вже справді трохи пізно.

І Дмитро повів Марту у один зі своїх улюблених закладів. Вони обоє замовили собі теплий чай, але як чоловік не вмовляв дівчину, вона від всього іншого відмовилась. Дмитро розповідав якісь дурні історії зі свого життя, невдалі жарти і ситуації з роботи, але Марта пропускала все це повз вуха, постійно дивлячись на годинник і картаючи себе за те, що погодилась на ці дурнуваті посиденьки. Цей неприємний тип зіпсував життя її сестрі, змусив дуже довго страждати, а зараз вона сидить поряд з ним, п‘є чайок і вислуховує тупі теревені. І врешті терпіння дівчини увірвалося і вона різко підвелась зі свого місця.

— Щось не так? — здивовано спитав Дмитро.

— Так. Тобто ні. Вибач, але мені вже треба додому. Дякую за компанію, — дівчина поклала на столик купюру, щоб розплатитися за своє замовлення і швидко вийшла на вулицю. Але не зробивши й декілька кроків, знов почула за спиною голос чоловіка.

— Знущаєшся? — Дмитро вклав до її руки гроші, — за кого ти мене маєш? Я покликав тебе на чай, отже я маю платити.

— Вибач, але я… просто вирішила не бути нечемною.

— Марто, ти точна копія своєї сестри. Вона теж постійно говорила такі слова, — він засміявся, але для дівчини це було неприємно. Коли Дмитро згадував Риту, то Марті хотілося вдарити його по обличчі.

— Мені пора, — дівчина видавила з себе щось схоже на посмішку і поспішила геть. Але ж чоловік навіть не думав залишати її. Коли вона це зауважила, то закотила очі і сильно стисла кулаки.

— Ось, візьми, — Дмитро протягнув їй свій шарф, — а то геть замерзнеш і захворієш. Ще цього бракувало, правда ж?

Марта спочатку дуже скептично оглянула річ, але потім таки погодившись з тим, що на вулиці надто холодно для її невдалого одягу, то прийняла шарф і замотала навколо шиї. Вони йшли у суцільному мовчанні і це лише тішило дівчину, бо чоловік надто сильно любив поговорити. Інколи Дмитро питав у неї про якісь дрібниці, а вона обмежувалась короткими відповідями. Врешті вони дійшли до будинку Марти і дівчина швидко знявши шарф, протягла його йому.

— Дуже дякую. Гарного вечора, бувай, — коротко протараторила дівчина.

— Сподіваюся, що це не остання наша зустріч, — Дмитро підморгнув їй і пішов. 

Марта неприємно скривилася і швидко забігла в під‘їзд. Вона хотіла відпочити від Назара насамоті, але натомість зустріла не менш неприємну для себе людину. І тепер не уявляла, на яких емоціях завершиться сьогоднішній вечір.

— Нарешті повернулась, — Назар зустрів її прямо в дверях. 

— Ти що чекав тут наче собака? — Марта засміялася і почала знімати своє пальто.

— Що це!? — різко спитав чоловік.

— Вибач? — дівчина підняла обидві брови.

— Це…чоловічий парфум?

Марта спочатку дуже спантеличено дивилась на свого чоловіка, бо зовсім не розуміла, що він має на увазі. Але потім різко згадала, що щойно ж мала на шиї чужий шарф.

— Хіба це має значення? — фиркнула дівчина.

— Мені здається, поки що має. Ми ще досі одружені.

— Фіктивно одружені, Назаре! — крикнула Марта, — хіба ти це забув? Для чого ти підіймаєш цю тему?

— Бо… бо… — Назар почав підбирати слова.

— Ти що ревнуєш мене?