Читати книгу - "Танго наосліп, Ельма Кіраз"

— Ти знову не ночувала вдома? — батько показав своє обличчя з-за газети, сидячи на дивані у вітальні.

Я глянула на годинник на руці і зрозуміла, що сьогодні прийшла максимально пізно. Але нехай.

— Пошта, — я кинула на журнальний столик декілька конвертів, що витягла зі скриньки.

— Я не почув відповіді на своє питання, Еріко! — суворо сказав тато і відклав свою газету. Він підвівся, а за той час, поки він дійде до коридору, я хотіла втекти до своєї кімнати. Тільки не вийшло.

— Ну, затрималась. Буває, — я підняла руки і знизила плечима.

— У тебе швидше «буває» це прийти додому, — він поправив свої окуляри і почав розглядати листи, що я принесла.

— Ну я піду, бо маю ще купа справ, — я розігналась бігти по сходах.

— Що!? Штрафи з поліції!? — це зупинило мене від втечі до себе, — на тисячі гривень!? Я клянусь, колись я заберу в тебе права і будеш їздити на велосипеді!

— Повір, я зможу їздити на машині і без прав, — я хитро посміхнулась правим боком губи, — а на велосипеді скільки всього можна натворити, — постукала пальцем по підборіддю.

— Геть з моїх очей, — батько махнув рукою, — але щоб на обід з‘явилась без хвилини запізнення. І нормально одягнена, а не в цьому лахмітті, — так, тато не надто любить мої рвані джинси.

Я чемно послухалась і швидко опинилась в кімнаті. «Ти не слухаєшся, Еріко!», «Ти соромиш нас, Еріко!», «Годі казитися, Еріко!» і ще з сотню фраз, які я чула протягом свого життя, що смусили мене ненавидіти своє ім‘я. Але так назвав мене тато, то можливо, проблема була таки в цьому. Я підійшла до комоду, де стояло моє фото з мамою і ніжно провела по рамці. Невимовно сумую за нею і її лагідністю. А поряд фото зі старшим братом. Абсолютно байдуже на цього гівнюка, який просто втік в Австралію і залишив мене наодинці з татом. До обіду залишалось ще трохи часу, тому я подзвонила до подруги.

— Щось цього разу ми засиділися, — сказала дівчина.

— Бачила б ти вираз обличчя мого тата, — я сміялася, — мені навіть соромно стало.

— Тобі соромно? Це щось новеньке.

— Ой, Яно, будь ласка, не дратуй мене.

— Добре-добре. Ти щось не в гуморі. До речі, мені писав той хлопець з вечірки.

— Який? — я накручувала волосся на палець і байдуже слухала цю «захопливу історію».

— Ну той, що приїхав на червоному джипі. З другом.

— Не пам‘ятаю, — мені було абсолютно байдуже, про яких хлопців вона розповідала, бо це не цікаво. За все моє життя жоден з цих жалюгідних залицяльників не викликав у мене хоча б поваги. Тому все, що подруга з захопленням говорила, я пропускала повз вуха.

— І оцей його друг питав за тебе.

— Яно, мені так байдуже, що аж соромно, — я фиркнула, припини нав‘язувати мені всіх чоловіків світу.

— Ти хоч би на одного увагу звернула.

— Я не хочу їх змінювати так часто, як це робиш ти, — іронічно зауважила, але це Яну зачепило, бо вона трохи замовчала.

— Хочу вийняти наш улюблений бар для свого дня народження, — дівчина змінила тему.

— Ну це мало би бути класно.

— Треба буде ще обрати, що вдягнути.

Я різко глянула на годинник і зрозуміла, що от-от запізнюсь на обід, тому завершила розмову. Одягла улюблену сукню мами і розчесала волосся. Не чекаючи обов‘язкової години, я спустилась до вітальні.

— Яка ж красуня, — батько задоволено глянув на мене, — ти в цій сукні дуже схожа на маму.

— Хотів би, щоб я так одягалась завжди? — я сіла на диван навпроти нього.

— Мені байдуже, як ти вдягаяєшся. Лише б не ті твої штани з дирками. Ти ніби із собаками побилася, коли в них.

Я нічого не відповіла, лише закотила очі. Мене страшенно дратували розмови тата про одяг і манери. Так, він сам завжди ходив у костюмах і виглядав дуже стильно, проте від нього це вимагає ще й робота. У мене ж таких зобов‘язань немає, тому можу хоч голою розходжувати. 

— Як там робота? — спитатала, щоб якось змінити тему.

— Невже тобі цікаво? Чи питаєш просто з ввічливості?

Я закотила очі: — гаразд, не цікаво. Задоволений? Вже й спитати нічого не можна, — я підвелась і пішла сідати за обідній стіл.

— Правда завжди задовільняє мене найбільше. Просто щоб ти знала, — тато посміхнувся і теж сів на своє місце за столом. 

Марія, наша доморобітниця, почала ставити страви на стіл. Я дуже люблю смачно поїсти, але не в такій жахливій обстановці. Але для батька це просто дурна насолода: сніданок, обід та вечеря обов‘язково за столом, всі разом, ніби ми в якомусь середньовіччі. Це мало сенс, коли була мама і брат, а зараз це більше виглядало як дурна забаганка.

— Ти думала щось з приводу свого влаштування на роботу? — батько підняв тему, яку я просто ненавиділа.

— Дай подумати, — я глянула вгору, вдаючи інтенсивне обдумування, — стриптизерка? Повія?

Татові очі ледь не налились кров‘ю. Тільки мені так подобалось його злити.

— Здається, ти забуваєшся, — суворо сказав він, — твої жарти тебе до добра не доведуть.

— Якби не вони, я б уже з розуму зійшла, — я кинула серветку на стіл, — мені двадцять два роки, а ти постійно повчаєш мене. Я вже не маленька дитина.

— Саме так, — тато стверджувально кивнув, — а поводишся ще гірше, ніж дитина.

— Досить, — голосно відповіла я, — хочу хоча б поїсти в тиші. 

— Еріко, але ж твій батько хоче для тебе лише добра, чому ти не слухаєш його? — озвалася наша доморобітниця.

— Займайтесь, будь ласка, своїми каструлями, — їдко сказала я, бо страшенно не люблю, коли хтось втручається у розмови, — і не пхайте свого носа у чужі справи.

— Еріко! — крикнув тато, що я аж трохи знітилась, — ти вже починаєш переходити межі.

— Вибач, — тихо сказала.

— Бачила б тебе твоя мати, — тато похитав головою, — вона мабуть була б шокована.

— Не смій про неї говорити. Ти не маєш права.

— Це ще що за розмови?

— Ти захотів розлучитися з нею! Через тебе вона так страждала і захворіла! Її смерть це лише твоя провина! А ти і далі живеш, як ніби нічого не було і зустрічаєшся із тією паскудою, яка розбила нашу сім‘ю, — я голосно відкинула прибори на мармуровий стіл і відсунула стілець, — так, не витріщайся, я знаю про твою Марту. Знаю, що через неї ти нас покинув. Дякую за обід!