Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

дамби порозвалюються і ферму заллє водою, їх однаково поженуть працювати в поле. Так воно і було б насправді. Тут не було нічого парадоксального, але вони не змогли б пояснити причину цього, хоч інстинктивно розуміли, що ні земля, яку вони обробляли, ні те, що вони вирощували на ній, не належало ні тим, хто працював, ані тим, хто з гвинтівками в руках примушував їх працювати; що з погляду і тих, і тих — каторжників і вартових — вони з однаковим успіхом могли б засівати землю не насінням, а камінцями і сапати не бавовник та кукурудзу, а сухе паліччя. Отже, після раптового спалаху надій, бездіяльного дня й вечірніх заголовків вони спали неспокійним сном під стукіт дощу по залізному даху, коли раптом опівночі спалахнули електричні ліхтарі, і їх розбудили голоси наглядачів, і вони почули гуркіт ваговозів, що чекали на них.

— Ану, виходьте! — гукав наглядач. Він був у повному спорядженні — гумові чоботи, дощовик і гвинтівка. — Біля пристані годину тому прорвало дамбу. Швидше ворушіться, чуєте!

Коли настав пізній похмурий ранок, обидва каторжники разом з двадцятьма іншими їхали у ваговозі. Вів машину староста барака, а в кабіні з ним сиділи двоє озброєних вартових.

Каторжники стояли у високому, схожому на стійло кузові без даху, стояли щільно, немов сірники в коробці, поставленій сторч, або як рядки порохових паличок у снаряді; кожен був прикутий до ланцюга, що звивався під ногами серед накиданих купою мотик і лопат. Кінці ланцюга були прикріплені до металевого кузова ваговоза.

Потім вони несподівано побачили повідь, про яку цілих два тижні, а може, й більше, товстий каторжник їм читав, а вони слухали. Дорога вела на південь. Вони йшли по дамбі, яку тут називали просто насипом і яка здіймалась футів на вісім над рівними полями. Обабіч дамби чорніли ями в тих місцях, де будівники брали колись землю. Вода стояла в цих ямах усю зиму — після осінніх дощів, а вчорашній дощ ще більше наповнив їх. І раптом каторжники побачили, що ями обабіч шляху зникли, а на їх місці тепер простягалася рівна й нерухома поверхня коричневої води, яка сягала аж до полів за ямами й розтріпувалася довгими смугами на дні борозен, що тьмяно відсвічували в сірому світлі, немов величезні, покладені на землю грати. А потім (ваговоз їхав досить швидко) у них на очах (вони й досі розмовляли дуже мало, а тепер зовсім позамовкали й стояли серйозні, переступаючи з ноги на ногу, одночасно повертаючи голови, щоб уважно подивитися вдалину, на захід) борозни також зникли. Перед ними лежала тепер суцільна, абсолютно рівна й нерухома площина сталевого кольору, в якій телефонні стовпи й стрункі ряди живоплоту, що позначали квадратні милі земельних ділянок, здавалися такими стійкими й непохитними, неначе їх забетонували.

Водна поверхня була абсолютно нерухома, абсолютно рівна. Вона виглядала не невинно, але мирно. Вона виглядала майже скромно. Вона виглядала так, неначе по ній можна було ходити. Вона мала дуже спокійний вигляд: каторжники навіть не усвідомлювали, що вона рухається, аж поки доїхали до першого мосту. Під мостом раніше була канава, маленький струмок, але канави зараз не було видно, з води визирала тільки живопліт і кипариси, що росли понад берегами струмка. Тут каторжники побачили і почули повільний, глибинний плин, спрямований на схід і проти течії струмка («Він тече назад», — стиха сказав один каторжник); цей плин не порушував спокійної, застиглої поверхні, з-під якої долинав глибокий і слабкий підводний гуркіт, що (хоч ніхто у ваговозі не міг би зробити такого порівняння) нагадує гуркіт поїзда метро, який мчить глибоко під вулицею і свідчить про страшну й потаємну швидкість. Вода неначе складалася з трьох шарів, окремих і різних: мирної й тихої поверхні, на якій повільно пливли піна й маленькі гілочки і яка немов зловмисно приховувала другий шар — саму повідь з її шаленою силою; і аж внизу — струмок, струмочок, що дзюркотів у протилежному напрямку безтурботно й безжурно, своїм раз і назавжди визначеним шляхом до своєї карликової мети; так між рейками, по яких мчить швидкий поїзд, рухається інколи процесія мурашок, приділяючи тій шаленій силі не більше уваги ніж циклонові на планеті Сатурн.

Тепер вода підійшла під насип. Відколи каторжники помітили її внутрішній рух, вона мовби вирішила не таїтися більше, і їм здавалося, що вони бачать, як вона підіймається все вище й вище; дерева, що зовсім недавно стриміли над водою на високих стовбурах, тепер нагадували декоративні кущі на підстрижених газонах. Ваговоз проїхав повз негритянську хижу. Вода сягала аж до вікон. Жінка з двома дітьми на руках сиділа навпочіпки на даху хижі, а її чоловік з хлопцем-підлітком, стоячи по пояс у воді, підтягали верескливу свиню на круту стріху стодоли, де на конику вже вмостилися рядком кілька курок та індиків. В стодолі, на стозі сіна, стояла корова, прив’язана мотузкою до тички; вона без упину мукала. До стогу, кричачи й здіймаючи бризки, наближався підліток-негр верхи на неосідланому мулі, якого він нещадно періщив батогом; ногами хлопець стискав боки мула, а всім тілом, нахилившись уперед, налягав на мотуз, до якого був прив’язаний другий мул. Жінка на даху, побачивши ваговоз, почала щось вигукувати; її голос слабко й мелодійно линув над коричневою водою, поволі завмираючи, в міру того як ваговоз віддалявся, і нарешті завмер, і ті, що були в кузові, так і не знали чому — через те, що відстань стала надто велика, чи тому, що вона замовкла.

А потім дорога зникла. Вона не пішла вниз, і все ж раптом ковзнула під коричневу поверхню, не знявши анінайменшої хвильки, немов чиясь вправна рука скісно встромила в м’ясо плоский, тонкий ніж; дорога плавно увійшла у воду, немов так воно було вже багато, років, немов так її було збудовано. Ваговоз зупинився. Староста виліз із кабіни, обійшов кузов, витяг з-під ніг каторжників дві лопати, і залізо забряжчало, стукаючись об ланцюг.

— Що ти робиш? — сказав один каторжник. — Що це ти намірився робити?

Староста не відповів. Він повернувся до кабіни, з якої виліз — без рушниці — один із вартових. Обидва, в гумових чоботях і з лопатами, обережно рушили вперед по воді, намацуючи, зондуючи дно поперед себе держаками лопат. Той самий каторжник знову заговорив. Це був чоловік середнього віку, з копицею скуйовдженого сталево-сірого волосся й трохи божевільним обличчям.

— Що вони там у біса роблять? — спитав він.

Йому знову ніхто не відповів. Ваговоз повільно рушив уперед, у воду, слідом за вартовим