Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

3

Відень, 7 липня 1914 року

Убивство ерцгерцога Франца Фердинанда довело до точки кипіння столицю Австро-Угорської імперії. Дипломати з багатьох європейських країн змінювали один одного перед імператором Францом Йосифом, хтось прагнув невідкладної військової інтервенції проти Сербії, а хтось віддавав перевагу розв’язанню дипломатичним шляхом. Після того, як на зустрічі в Потсдамі австрійці заручилися німецькою підтримкою, зібрався Рейхсрат й ультиматум уже був готовий, щоб його відправити сербському уряду. Після розвалення Оттоманської імперії 1913-го й 1914 років Сербія стала впливовою силою на Балканах. До того ж ультиматум ризикував посилити й без того відчутне напруження між двома державами.

Прибувши до Відня, Антон зовсім не здивувався, коли маестро повідомив йому, що запланований у Лондоні концерт скасовано. Європа затамувала подих, і початок цього літа зовсім не надавався до культурних обмінів між країнами на грані конфронтації.

— Повернімося додому, — наполягала Олена. — Війну ж не оголосять протягом кількох днів. Ви зможете продати фабрику, а тоді всі разом і поїдемо.

Антон мав своє бачення. Щоб вибухнула діжка пороху, достатньо маленької іскорки. Вбивства спадкоємця корони було цілком достатньо, щоб підпалити гніт. Він був упевненим, що війна не забариться й охопить більшу частину Європи, яка стала справжнім пороховим погребом. На його думку, не буде нічого дивного в тому, що здійснений замах зведе до нуля всі дипломатичні зусилля, залучені для того, щоб розв’язати кризу, спровоковану балканськими війнами.

— Ми все ж поїдемо до Лондона, — нарешті вирішив він. — Звідти зможемо оцінити напругу, що панує між різними країнами. Англійський король є родичем правителям Німеччини й Росії — двох держав, які будуть у різних таборах у разі збройного конфлікту. Його Величність точно не бажає, щоб сім’я була розірвана по живому!

— Ми зустрінемося з королем? — поцікавився Віталій.

— Ні, — розчулено відповів батько, — та мій банкір може поділитися якимись відомостями; людям, які керують грошима, завжди довіряють сильні світу цього.

— Англія ж далеко. Ви знаєте дорогу туди? — запитав хлопчик.

— Канада ще далі! Я не хочу туди, — проказала вперто Олена.

— Давайте поки що не будемо про Америку. Найперше — подорож до Лондона. Німеччину ми перетнемо поїздом, як і Бельгію, а ще маленький шматочок Франції, до Кале. Звідти корабель доправить нас до Дувру, а потім і до Лондона. У нас буде дуже приємна пригода. Ви побачите чудові краєвиди країн, у яких ще не бували.

— Я марила цією подорожжю, — зізналася Олена, — але щоб виступити як скрипалька в Букінгемському палаці, а не для того, щоб втікати до Канади. Я не боюся війни, тату. Якщо вона й буде, то недовго.

— Упевнений, що ми найсильніші! — вигукнув Віталій, підносячи стиснуту в кулак руку. — Ми переможемо!

Батько сумно посміхнувся своїм двом дітям. Розлука з ними, навіть недовга, була для нього жахливим випробуванням. Та найперше — їхня безпека, і його рішення було незворотним.

Наступного дня під гарячим літнім сонцем сім’я разом з Олегом Севчуком сіла в поїзд. Не підозрюючи про трагічні події, які вже маячили на горизонті, природа розпростерла перед ними свої чудові краєвиди гір, широких степів і квітучих полів. Картина була мирною, далекою від справ війни.

Пасажири поводилися тихо, занурені в глибини власних думок. Учитель мови, який уже давно мав намір дістатися до Канади, був радий подорожувати в компанії Ловенців. За п’ять років, протягом яких він щодня їх відвідував, бачив, як росли діти. Олена, яка тоді була тринадцятирічним підлітком, перетворилася на надзвичайно гарну молоду жінку, сором’язливу, але наділену харизмою, яку поки що не усвідомлювала. Віталій же, п’ятилітній карапуз, говіркий і приязний, сприймав навчання англійської як гру і просунувся далеко. Тепер Олег був задоволений роботою своїх учнів, як і гордий тим, що їхній батько вважав його гідним стати їхнім опікуном.

Зі свого боку Олена думала про скасований концерт, який квартет мав запропонувати увазі англійським суверенам. Чи її від’їзд на інший бік Атлантики покладе край її кар’єрі? Вона так раділа, коли її запросили до Віденського симфонічного оркестру! Як вона зможе пристосуватися у невідомім краї за відсутності батька, який завжди керував подіями її життя?

Щодо Віталія, то його вік дозволяв йому насолоджуватися теперішнім, і він радів усьому, що бачив, — стаду корів на пасовищі чи дітям, які бігли вздовж залізниці, махаючи руками, щоб привітати пасажирів поїзда.

«Для цих маленьких селян, одягнених у ганчір’я, локомотив, що мчить по металевих рейках, — обіцянка іншого світу, якого вони ніколи не пізнають», — замислено промовив Антон, сподіваючись, що шлях, який він проклав для себе і своїх дітей, приведе їх у кращий світ.

* * *

Саутгемптон був містом гамірним, дуже завантаженим морським портом, де зустрічалися дуже зайняті байдужі один одному люди. Антон знайшов дві каюти першого класу на борту лайнера, який відпливав з Англії 11 липня й прямував у порт Галіфакса[4], що в Новій Шотландії[5]. Було домовлено, що Олег відправить телеграму Тофенякам, як тільки корабель причалить у Канаді. А звідти, як пояснив Антону морський офіцер, його діти зможуть сісти в поїзд, який довезе їх до Монреаля.

Напередодні від’їзду, сидячи зі своїми за столом у шикарному ресторані англійського портового міста, батько давав їм останні настанови. Олена, схрестивши руки, невдоволено кривилася. Ніколи раніше батько нічого не вирішував, не порадившись із ними — з нею й братом. Міркуючи разом, вони знаходили розв’язання проблем, що виникали. Чому цього разу