Читати книгу - "Азад Мунаді, Андрій Касьянюк"

У сіруватій кімнаті з мінімалістичними обрисами та меблями було неймовірно пусто. Тільки ліжко, телевізор, дитячий малюнок… і людина.

Червінка, точніше.

Ця кімнатка була відносно маленькою, і це була спальня Лали Гадар, у її космічному дослідницькому кораблі. І зараз ця жінка, майже п’ятдесяти років, із червоною шкірою та маленькими ріжками на голові, сиділа на металевій підлозі. Спиною вона притулялася до ліжка, а очі дивилися угору – на великий екран. Екран, що показував фільм про апокаліпсис. І враховуючи, що жінка безупинно ридала, дивлячись як у сполохах вибухів руйнується планета, цей фільм було добре знято у драматичному сенсі.

– Куди взяти курс, пані Гадар? – запитав через динамік ШІ-штурман.

Найвідоміша космічна дослідниця не відповіла. Бо вона нікуди не хотіла… та і просто нічого не хотіла.

Втім, чогось вона все ж таки хотіла: повернутися назад… хай не на десь сорок років, а хоча б на десяток – тоді, коли вона відправляла тисячі космічних посланців зі своїм записом.

Вона хотіла перезаписати його.

Хай вона б і перетворилася на попіл, але вона хотіла розповісти, що же саме запропонував їй Бог.