Читати книгу - "Другий шанс, Тихий Лис"

...

Я відкрив очі, поглядом уловив вже знайому краплену стелю. Капельки холодного поту стікали з лоба. По тілу все ще відчувалася втома, наче я розвантажував ешелони з боєприпасами всю ніч. Рухатися було легше, хоча досить таки не приємно через біль. Полежав, прийшов до  тями. Згадав вчорашній день. Я точно не уві сні? Лікувальні процедури повторювалися. Я зумів встати з ліжка, тримаючись за нього я згадував,  як то - ходити. Стомився, не хотів засинати. В цьому сні, що мене оточує, мені сняться жахливі сни. Відпочив і зіткнувся з новим викликом. До тями прийшов не лише я, а і мій живіт. Мені потрібно в туалет. Це буде весела і важка пригода. Я ледве відмовив медсестру, яка планувала мені допомогти і в кабінці. Хоч без неї я б сюди не дошкандибав. Ще одна невелика перемога.
По дорозі я натрапив на дзеркало в якому застив на деякий час. Я розглядав своє? відображення. На мене дивився хлопчина, я б не сказав що 15 років, виглядав певно на 18. Хоча не знаю, як зараз виглядають підлітки. Мав я досить привабливе обличчя, з виразними рисами, які вказують на його мішане походження. Форма очей більше нагадує європейські, але все ж має ледь помітні азіатські риси, що свідчить про японські корені. Певно, гени української дружини вирішили, що їх син має бути більш схожим на козака. Волосся довге (за моїми мірками, хоча інші назвали б це середньої довжини), пряме, густе, темно-каштанового кольору з рудим відтінком. Такий тип волосся часто асоціюється з творчими особистостями або тими, хто прагне самовираження, воно явно просилося в душ і до барбера. Очі зелені, майже як у мене, хоч щось схоже. Хлопець, що дивився на мене у відображені, був худорлявий, з блідою шкірою через проведений час на лікуванні. Все ж не на курорті.
По обіді до мене прийшов солідний старший мужчина. Той самий опікун. Що ж, після важких фізичних вправ я був налаштований попрацювати мозком. Він розповів мені, що він робить з документами, поспівчував моїй втраті і пообіцяв, що попіклується про мене. Видно було, що йому важко далася втрата близької людини, але я мав дізнатися від нього більше. Лікар розповів йому коротко про мій стан і про амнезію. Я ж не став розказувати, що маю не амнезію а спогади про інше життя. Він показав мені (за порадою лікаря, для стимулювання пам'яті) фотографії  батьків і я дізнався наступне: мої батьки познайомилися під час закордонного відрядження батька. Він, директор маленької компанії приїхав налаштовувати свій бізнес. Зустрілися вони на вечірній прогулянці по місту. Зустрічалися, відіграли весілля. Батько став більше часу проводити в Україні чим на батьківщині. Вивчав мову і культуру. Невдовзі став ростити свого сина. Мати хотіла назвати сина Дмитром, батько же хотів японське ім'я. Тож назвали хлопчину Мітіро. Свою рідну мову він змалечку доносив дитиі. Певно саме знання Мітіро, допомагали мені розуміти мову, хоч і говорити я ще не міг. Я не лікар, але думаю, що знання лишилися в мозку і пам'яті хлопця, а от як правильно поставити язик до цих знань, я ще не згадав. Мати була вродливою шатенкою з кучерявим волоссям і красивими наче смарагд очима. Все ж пряме волосся в мене теж від батька, тут я радий генам японського сьоґунату. Початок війни вони застали порізно. Батько по справах ,за два місяці до того, повернувся до Японії. То був було в перше, що новорічні свята вони проводили порізно. З початку війни, мама втратила своїх батьків. Коли Київ був звільнений від облоги окупантів, вона залишилася допомагати війську чим могла. Батько не міг її переконати поїхати, а вона всією строгістю української жінки забороняла йому приїздити в небезпечну країну. То був важкий рік для родини. Наступне різдво батько приїхав до сім'ї. Певно то була важка розмова, але все ж він переконав матір виїхати в Японію. Вона пообіцяла йому закрити свої справи і повернутися, а ще, вона не хотіла сина забирати під кінець навчального року. Повторний масований обстріл столиці нагадав їй про жахи війни і вона вирішила, що для сина буде хай і важко, але безпечніше переїхати до батька. Він перед тим поїхав в Японію, щоб придбати новий будинок вже для сім'ї.  Не встиг. Помчав до аеропорту, щоб зустріти родину і забрати їх як найшвидше до себе. Закінчення історії я вже знав. Жахлива аварія і от хлопець в лікарні, повний сирота. А я тут до чого? Чому, якщо я це він, я не пам'ятаю нічого з цього? Чому опікун каже, що коли Мітіро востаннє гостював в Японії, татуювань на руках не було? Я не мав відповідей на ці запитання. Я не міг говорити японською, хоча і розумів її. Мені потрібно навчатися і вдосконалюватися. Я попросив привезти планшет. 
Наступний тиждень моєї реабілітації давав величезні плоди. Лікарі бідкалися і бігали за мною, я ж не прислухаючись ні до кого розвивав своє тіло. Я став нормально ходити. До мене повернувся апетит. Коли я стомлювався від розминок, я лежав і вичитував в інтернеті будь-яку інформацію. Псевдонаучні статті, легенди і оповіді людей які стверджували, що вони переродилися. Все наче схоже на мою ситуацію, з різницею, що зазвичай люди лиш потім згадували своє минуле життя. Їх спогади були про життя століття тому, туманні наче сон. І жоден з них не переніс на себе шрами чи татуювання з минулого життя. Я ж пам'ятав себе ідеально, я пам'ятав своє дитинство, навчання в школі. Я з теплими емоціями згадував студентський рік. Я пам'ятав свої бої і поранення. Кожної ночі, мені снилися сни зі спогадами жахів війни, в якій я провів останні роки. Навіть тут я був шульгою, як і був завжди, хоча зі здивування опікуна, я зрозумів, що хлопець був правша. Взагалі, мені було його шкода. Розумів, він бачить, що той небіж якого він знав - кудись зник. Адже це і дійсно не був Мітіро, це був я в його тілі. Зі своїми звичками, манерами, характером. І все ж я не знав на скільки довго я пробуду ще в цьому світі. Я розумів, що якби на моєму місці був дійсно Мітіро, йому було б надзвичайно важко . Я повинен зробити все, для того, щоб його повернення було у комфортне середовище. Якщо я пам'ятаю його знання, то і він згадає мої. Я зроблю хлопцю майбутнє, яке він би собі планував.