Читати книгу - "Гніздо Кажана"

зупинити вже навіть дружина, й за три роки пустив на вітер майже увесь свій статок, а потім до нього приєднався ще й син Василь, котрий завзято допоміг батькові геть збіднити родину й полишити матір, та дуже примхливу матір без її звичного, розкішного, життя, а двох сестер у такому віці, що до них уже потрібно засилати сватів, без посагу. Щоправда, Василь надто довго не грався. Нещастя накотилося на родину з новою силою, й спочатку загинув батько на полюванні, а потім уже Василь, котрий був недурний добряче випити, убив із п’яних очей сина миргородського поважного судді. Родина загиблого, а особливо батько його, вимагали страти для Василя, та маман вдалося їх умовити, й Василь обійшовся висланням до Сибіру на десять років без права повернення до Миргорода. Поховавши батька, він помандрував до далекого Сибіру, а Олена Назарівна полишилася сама з двома доньками та купою боргів від чоловіка та сина.

Як не ридалася маман, як не відтягала ту чорну хвилину, а мусила продати великий свій, вимебльований її ж руками будинок, такий дорогий її серцю, й змінити його на досить скромний будиночок, такий маленький супроти звичного й рідного, у котрім почали мешкати інші люди. Але борги ще полишалися, й той скромний будиночок довелося замінити на оці обшарпані кімнати, які вони винаймали у старої підсліпуватої вдови-капітанші Громової. А скільки сліз вилито було маман за цей час, скільки прокльонів пролунало на нещасну, покійну вже голівоньку заблукалого в грі ганебній батька, й вік Василю бажалося прожити недовгий за таку неприємність матері. Щоби вижити, маман потрошку, кожного разу ридаючи так гірко, що за батьком так не плакалася, продавала якусь свою коштовність, починала з дрібничок, але поступово й до більш цінних речей стала влазити, відриваючи від душі чергову каблучку діамантову чи ланцюжок, придбаний у Парижі та прикрашений смарагдами рідкісної краси.

Ліза якось заїкнулася було, що могла б піти десь попрацювати гувернанткою чи вчителькою в гімназію, з її вихованням та знанням трьох іноземних мов у цьому б перешкоди не стало, вона б змогла знайти гарне місце, й це б дозволило їм прожити, нехай і досить скромно, але прогодувалися б вони й Василю б щось вислати вистачило. Але ж треба було знати баронесу Венгель-Розумовську, щоби зрозуміти, що ця пихата й надто зарозуміла пані краще від голоду помре, ніж дозволить попрацювати котрійсь із доньок, а чи ще гірше — піде працювати сама. Нехай і померти була згодна, та все ж панею, а не прислужницею якихось шмарклявих діток тих купців, котрі й пальця, нігтика ані її, ані доньок її не були вартими. Коли Ліза таки намислила й вирішила твердо, що піде нехай не гувернанткою, тобто прислужницею в багату купецьку родину, а вчителькою до гімназії, то маман вчинила такий ґвалт, що вдова Громова зо страху покликала поліцая й двох дужих молодиків, вирішивши, що до мешканців її поважних у кімнати вдерся якийсь злодійко.

— Нон, Еліза, — репетувала маман, й за кепською своєю звичкою кликала дітей на іноземний лад. — Навіть і думати об тім облиш, не забувай же, хто ти є.

Ліза заплющувала очі, хитала головою.

— Я не забуваю, але й ти не забувай, що в нас скоро закінчаться останні гроші й твоїх коштовностей майже не полишилося…

Лице маман заробилося полум’яного кольору.

— Мовчать! — гарикнула вона так, що навіть їхня напівглуха бабуся, задрімавши було, прокинулася, здригнулася й часто-часто захрестилася. — Чи ж працювати, чи вчителювати я ні тобі, ні Мері не дозволю. Ні, ми вирвемося з цієї ями, до котрої нас запихнули твої батько з Базилем, і зробимо це так, аби не втратити власної гідності, не вронити нашої панської честі.

Ліза недовірливо поглянула на маман.

— Я не уявляю, як ми зможемо це зробити.

Маман дещо самовдоволено всміхнулася.

— Ну, це й не дивно, ти мрієш лиш про геройство та самопожертву, бажання піти прислуговуватися заради нас, але я намислила інший вихід.

— Який?

— Ми виберемося зі злигоднів через твоє заміжжя.

Ліза здригнулася.

— Маман, я вас благаю… — Тема заміжжя була для неї занадто болісною, аби вона могла спокійно про неї говорити. Відколи пішов Назар, про це вона навіть і чути не бажала.

Але маман тільки рукою майнула.

— Елізо, не будь маленькою, тобі ж уже добре за двадцять і ти не Мері. Якщо вже Раєвський кинув тебе, коли ти з багатої нареченої обернулася на дівицю без посагу, то це ще не означає, що всі чоловіки мають бути саме такими. Твій батько тому підтвердження, бо геть не цікавився моїм посагом, а радше його майже повною відсутністю. То злидарі шукають пристойних статків у майбутніх родичів та грошей за нареченими й дають драла, коли наречена робиться бідною. А справжні багачі вони ж не такі, є серед них ті, котрих цікавить не посаг, а краса та родовитість нареченої, майбутньої дружини. І я знайду такого для тебе. Ти гарна, дуже гарна, а про родовитість твою я вже помовчу, по всій Полтавській губернії не відшукається іншої такої родовитої панянки.

Й вона справді знайшла.

Такою вона вже була жінкою, маман — ця донька дрібного поміщика з Лубенщини, котра спромоглася стати дружиною заможного барона Венгель-Розумовського. Ліза вже якось почала й забуватися про ту неприємну для неї розмову, не вірила в слова маман, бо знала, що в Миргороді омріяного маман нареченого для неї не відшукається, зростала з місцевими паничами й знала їх добре, та й вподоби вони в неї на викликали, а той, що вподобу викликав — Назар Раєвський, — він сам пішов від неї, не забажавши мати дружиною збіднілу дворянку й вранивши молоде її серце значно глибше, ніж вона сама очікувала. Серце її довго, довго болілося після того, як він розірвав заручини, й рана не бажала загоюватися, на інших чоловіків вона навіть дивитися не бажала, а та розмова з маман — вона забулася, викинулася з пам’яті та свідомості як геть непотрібна й небажана, але… днів за п’ять маман прийшла задоволена та збуджена, мов кішка, котру почастували мисочкою густих вершків. Поспішаючись й збиваючись, вона сповістила про то, що несподівано віднайшла для Лізи жениха.

— Елізо, люба моя, — затинаючись, шепотіла вона спочатку, поступово підвищуючи голос, без сил, здавалося, опустившись у фотель свій обшарпаний і важко віддихуючись. — Розочка Лебеденко, душенька її свята нехай буде Господом благословенна, така вже людина вона гарна,