Читати книгу - "Подарована Асмодею, Іванна Желізна"

Гучний постріл лунає в кімнаті й моє серце пропускає удар. На мить навіть здалося, що куля призначена мені, але насправді вона летить у сторону стіни. У мене перед очима мало життя не пройшло. 

Кілька секунд мені потрібно, щоб дзвін у вухах пройшов, а порохові гази розійшлися. Я знову бачила перед собою Асмодея, який замість того, щоб лютувати, тільки хижо посміхався. 

Я боюся цього чоловіка. Він справді схожий на демона. Тільки чого вартують його чорні очі, в які мені страшно дивитися. Про зріст і статуру я мовчу. Таке відчуття ніби біля мене стоїть скеля. Щоправда, в неї гострі риси обличчя. Доторкнувшись можна порізатися. 

— Ти друга жінка, яка наважилася вистрілити в мене. Я здивований. 

— А хто перша? — здуру бовкаю я. 

— Моя дружина, маленька. 

— Нора… мене звати Нора.

— Що ж, Норо. Ти ж розумієш, що щойно хотіла скоїти? — киваю в очікуванні своєї участі. Як би мені не було страшно, я розумію, що на порятунок не варто сподіватися. Це була моя помилка. 

— Якщо не ви мене вб’єте, то це зробить власник борделю, бо я вас не задовольнила. Мені втрачати нічого. 

— Є третій варіант, ти можеш зробити все, щоб задовольнити мене. 

Чорні очі демона сканують моє обличчя. Я розумію, що починаю шарітися під прискіпливим поглядом, а тому намагаються відвернути голову. Та владна хватка на підборідді не дає мені цього зробити. Асмодей знову торкається мене, а я хочу закричати, щоб він забрав свої руки. 

— Мені неприємно, що ви торкаєтеся мене без дозволу. 

— Маленька, ти думаєш, що мені для чогось потрібний дозвіл? 

— Ну звичайно, що таким як ви він не потрібний. Для вас людські життя – ніщо. Та тільки це так несправедливо. Те, що ви сильніший, не означає, що я можу стати вашою іграшкою. 

Після того, що я зробила, мені втрачати нічого. Смерті не оминути. Тому я вириваюся з чужої хватки й говорю те, що відчуваю. 

— Маленька…

— Я просто хотіла жити. А натомість що? Не встигла покинути стіни інтернату, як мене продали в бордель, щоб я задовольняла вам подібних. Хіба це справедливо? — сльози градом течуть по щоках і я більше не зважаю на макіяж. Хай псується, мені байдуже. 

На диво чоловік ніяк не коментує мої слова. Я дивлюся як він міцно стискає щелепу і роздумує над почутим. 

— Що трапилося з твоїми батьками? 

— Про батька я нічого не знаю. А от про матір мені розповідали, що вона була повією і народила мене від одного з клієнтів. Мене позбулися як непотребу зовсім маленькою. Директорка на прощання сказала мені, щоб я не була на роботі, як моя матуся. Бо їй не потрібні ще одні виродки в інтернаті. 

— Сука. 

— Не робіть вираз обличчя, ніби вам не байдуже. Я чула, що про вас говорять. 

— О так, я не святий. Але відчуття справедливості у мене є. Не хочеш зі мною спати, то я тебе пальцем не торкнуся. 

— Але…  — я відразу згадую про слова людей з борделю. Якщо я не задовольню Асмодея цієї ночі, то власник вб’є мене голіруч. Виходить, що я кидаюся з вогню в полум`я. 

— Ніхто не дізнається, що між нами нічого не було. Вважай це моїм тобі подарунком за сміливість.

Я не вірю, що це правда. Мені не могло так сильно пощастити. Не вірю, що демон змилувався наді мною і зараз не кепкує. 

Невже цієї ночі зі мною залишиться моя гідність та невинність?

***

Трохи не так я уявляв свій вечір. У моїх планах було отримати задоволення і відірватися від справ. А натомість я спостерігаю за дівчам, яка з острахом п’є трав’яний чай і робить все, щоб уникнути мого погляду. 

Я так і не зміг торкнутися до неї після того, як почув її історію. Якась крапля світла в мені взяла верх. Мені вперше захотілося потурбуватися за когось, а не підкорити. Тим паче головою я розумів, що б просто зламав це юне створіння. 

— Скільки тобі років? 

— Вісімнадцять, — кудись в чашку відповідають мені. 

Надто юна ще. На двадцять один рік молодша від мене. Навіть стає якось ніяково, що це дівча годиться мені в доньки. Все ж таки Джейкоб покидьок і я йому це ще пригадаю. Але не зараз.

Щоб не викликати підозр у водія я вирішив, щоб Нора посиділа годинку-другу. Навіть попросив покоївку принести чай та солодощі, щоб заспокоїти істерику дівчини. Вона надто сильно перелякалася. 

— Чому вас всі називають Асмодеєм? — тоненькі пальчики стискають чашку сильніше. Нора бореться між страхом та цікавістю і знову дивує мене тим, що наважуються на запитання. 

— Це прізвисько дав мені батько. У європейських джерелах Асмодей – один із семи князів пекла, якому підкоряються демони. Він уособлює в собі неабияку силу та спокусу. Батько вважав, що саме таким має бути його наступник і охрестив мене цим іменем. 

Інколи мені здається, що справжній Асмодей ходить за моєю спиною розкриваючи свої чорні крила. Його незмінний товариш Морок теж нікуди не відступає. Вони обидвоє супроводжують мене і дають сили боротися далі. Бо тримати імперію в одних руках надто складно.