Читати книгу - "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі"

Анна

Схоже, я недооцінила його... Він бився на рингу так майстерно, наче займався цим з самого дитинства. Його рухи були витончені, граційні, але водночас сильні. Він здався мені спритним і витривалим, адже ось уже третій бій підряд цей незнайомець здобуває перемогу. Попереду на нього чекав останній бій, і я бачила, що він уже достатньо втомився. Його груди, передпліччя, прес — усе було вологим від поту. На обличчі були подряпини та рани, що кровоточили, адже йому також достатньо часто завдавали ударів. Мій погляд опустився на стиснуті кулаки в бинтах, що тепер уже були повністю в червоних плямах від крові суперників.

— Це вражає, — почула біля себе голос батька. — Мені подобається цей хлопець.

— Ще залишився один бій, — заговорив начальник охорони. — І ми підготували насамкінець нашого найкращого бійця.

Я дивилася на ринг, але вухами слухала те, про що говорив мій батько. Я бачила, що моя поява не надто потішила його, але він ніяк не прокоментував це. Можливо, спробує вичитати мене вдома? Хоча батько вже давно цього не робив. Я здригнулася від голосного гуркоту. Мої очі розширилися, коли великий майже двометровий чоловік безсило впав від нокауту. Я очікувала, що зараз хтось вийде на ринг та забере його, але батько раптом підняв свою руку вверх.

Я насупилася, глянувши на нього. Тоді перевела погляд на того незнайомця, що досі стояв на рингу. Він трохи відступив у кут, важко дихаючи. З його розсіченої брови стікала кров по щоці аж на підборіддя.

— Добий його! — голосно сказав йому мій батько.

У мене мороз пройшовся по тілу від цього наказу батька. Я сильно вчепилася руками за ручки стільця, відчуваючи, що мої пальці аж побіліли. Доволі часто бої в клубі завершувалися смертю одного з бійців, але ще жодного разу їх не добивали за наказом батька.

— Навіщо це? — тихо прошипіла до тата. — Він і так уже без свідомості!

— Переможений мене не цікавить, — буркнув батько, глянувши мені в очі. — Він уже програв, Анно. Але ось цей хлопець, що положив його, ще не виграв.

Я стиснула губи, адже розуміла, що з татом нема сенсу сперечатися. Він хотів шоу і намагався його отримати за рахунок інших. Я помітила, як сильно здіймалися його груди, а на обличчі з'явилася дивна посмішка. Мені здавалося, що це криваве видовище навіть викликало збудження у ньому.

Мій погляд повернувся на ринг, і я зауважила, що той незнайомець з туалету спостерігає за мною. Ми декілька секунд дивилися одне на одного, а тоді він коротко кивнув головою, готуючись виконати наказ мого батька. Непритомний хлопець на рингу раптом тихо застогнав. Здається, до нього починала повертатися свідомість. Але він не встиг навіть одного ока відкрити, адже той інший повалився на нього та почав завдавати йому сильні різкі удари по обличчі. Кров фонтаном хлинула на його груди та почала повільно заповнювати увесь ринг. Всередині я відчувала огиду та бажання виблювати, але мужньо трималася до останнього. Погляд батька у мій бік дав мені зрозуміти, що це також випробування для мене та моєї стійкості. Смерть уже давно стала звичною справою в нашому світі. Я неодноразово ставала свідком убивств, але це... Це було схоже на забій. Він бив свого суперника з такою злістю, що перетворив його обличчя на червоне місиво. У повітрі завитав неприємний металічний запах крові змішаний з потом. Я затримала дихання, адже він цих ароматів мене ще більше нудило. Видовище було не з приємних, але я не зводила погляду з рингу, бо досі відчувала на собі погляд батька.

Насправді я відчула полегшення, коли він зупинив це все дійство. Чоловік на рингу перестав завдавати удари та підвівся. Усе його тіло було вкрите кров'ю суперника. Я ледве стрималася, щоб не скривитися. Він відступив на тремтливих ногах, наче йому було важко стояти. Погляд темних очей був прикутий до мого батька.

— На сьогодні для тебе все, — сказав йому мій тато, задоволено посміхаючись. — Зустрінемося завтра.

Той кивнув головою, мигцем глянув на мене, а тоді повільно зійшов з рингу, кульгаючи на одну ногу. Я провела поглядом його спину, аж доки він не зник за дверима.

— Де ти знайшов цього хлопця? — спитав мій батько в Дмитра. — Я не бачив його раніше.

— Випадково один з наших познайомився з ним у барі, — почав розповідати начальник охорони. — Цей хлопець народився та виріс тут, але згодом його батьки померли. Він деякий час жив в іншій країні, але коріння тягнуло його додому. Він повернувся, оселився тут та почав шукати роботу. Здається, доволі здібний хлопець.

— Так, — погодився мій тато, але я почула в його голосі недовірливі нотки. — Ти добре його перевірив?

— Він чистий, бос. За його ім'ям нема жодних брудних справ. Зв'язок з поліцією та нашими ворогами теж не прослідковується. Він з тих людей, що зроблять усе заради грошей. Навіть вб'ють за твоїм наказом.

— Це було сміливо. Насправді я думав, що він відмовиться. Але, мабуть, варто подякувати йому за таке яскраве шоу. Подивимося, як він проявить себе завтра.

— Думаю, стріляти він вміє не гірше, аніж битися...

Я непомітно підвелася зі свого місця та вийшла з приміщення, де проводилися бої. Поки Руслан, який мав слідкувати за мною, фліртував з офіціанткою, я відійшла в той бік, де знаходилася чоловіча роздягальня. Тут нікого не було, але шум води дав мені зрозуміти, що той незнайомець, мабуть, змиває з себе кров.

Я схрестила руки на грудях і підійшла до невеличкого матового віконця, яке було єдиним джерелом світла. Моя нога почала відбивати від підлоги ритм, і в цей самий момент вода стихла. У приміщенні запанувала тиша. Було чутно лише моє важке дихання та стукіт підборів. Спиною я відчула, що тепер не одна в цій кімнаті, хоча і здивувалася, що він зміг так легко та непомітно підкрастися.

— Здається, Моцарт непогано допоміг тобі налаштуватися, — достатньо голосно сказала я.

Він ніяк не прокоментував це, а лише тихо пробурмотів щось собі під ніс. Я все ще стояла спиною до нього, а коли озирнулася на нього, то помітила, що він був лише в рушнику, замотаному на поясі. З його темного волосся стікали краплини води.

— Ти збрехав мені. Тоді, коли казав, що не вмієш битися.

— Я не казав, що не вмію, — буркнув він.

— Ти казав, що не надто сильний у рукопашних боях, — нагадала я, розвернувшись до нього обличчям.

— Отже, сьогодні мені пощастило.

Я помітила, що м'язи на його обличчі сіпнулися, а погляд залишався твердим. У такому погляді можна з легкістю прочитати ненависть. Але ж йому нема за що ненавидіти мене, чи не так? Я примружила очі, все ще тримаючи руки під своїми грудьми. Чомусь у такій позі я почувалася впевненіше. Він розвернувся до мене спиною, а тоді відпустив рушник, дозволяючи йому впасти біля його ніг. Я не виказала, що мене, відверто кажучи, збентежив вигляд його оголеного тіла. Насправді я не очікувала, що він почне вдягатися при мені.

— Як тебе звати? — спитала я якраз у той момент, коли він надівав труси.

Слідом за ними його руки потягнулися до спортивних штанів, що валялися на лавці. Таке ігнорування з його боку починало мене відверто злити.

— Навіщо вам це? — байдуже спитав він. — Відбір ще не закінчився. Хто зна, можливо, у наступному етапі вб'ють саме мене?

— Не вб'ють, — упевнено сказала я. — Мій батько залишився задоволений боєм.

— Звісно, він залишився задоволений, — хмикнув чоловік. — Я за його наказом забив суперника до смерті. Це було видовищно, чи не так? Вам теж сподобалося, Анно?

Коли він глянув на мене, я відчула, що моя шкіра покрилася сирітками. Благо, на мені був піджак та штани, що приховували більшу частину мого тіла.

— У своєму житті я бачила чимало кривавих сцен, — чесно відповіла я, — але цей бій, безперечно, запам'ятається мені.

— Це похвала? — спитав він, піднявши одну брову.

Я підійшла ближче до нього, майже впритул. Його погляд блукав моїм обличчям, наче він вивчав його у найменших деталях. Я помітила незначні подряпини та червоні сліди на лиці чоловіка. Права щока також була опухлою після бою. На розсіченій брові зібралася краплина крові, яка от-от потече вниз. Я витягнула зі своєї кишені чорну шовкову хустку та простягнула її йому. Він насупився, дивлячись на неї.

— На! — сказала йому. — Витри кров.

Чоловік трохи невпевнено схопив пальцями один край хустки. Я зауважила, якими червоними були його кісточки після побоїв.

— Фамільна? — спитав він, торкаючись пальцем вишитих білою ниткою букв «А. Ч.».

— Подарунок, — пробурмотіла я.

— Думаю, що не гідний того, аби бруднити таку вишукану річ.

Він відпустив хустку так, що вона повисла у моїй руці. Якраз у цей момент цівка крові потекла вниз по його скроні на щоку та щелепу. Я зітхнула, підійшла ще на крок ближче, а тоді обережно взялася витирати кров з його обличчя.

— Якщо тебе все ж оберуть моїм охоронцем, — почала говорити я, — то тобі доведеться слухатися мене, виконувати усі мої наказати та не перечити мені.

— Це буде складно, — зауважив він, не відриваючи від мене свого погляду.

— Не хвилюйся, ти швидко навчишся.

— А якщо ні?

Я глянула йому в очі, дійшовши пальцями до його рани на брові. Зблизька вона була ще більше розсіченою. Мабуть, доведеться накладати шви. Я спочатку обережно провела хусткою біля брови, а тоді зі всієї сили притиснула її до його рани. Він сіпнувся та легко скривився від болю.

— Тоді я вб'ю тебе, — впевнено сказала йому. — За найменший непослух, за обман, за невиконання поставлених завдань, за зраду, за спробу фліртувати зі мною...

Його глибокий сміх змусив мене замовкнути. Я запитально подивилася на нього та помітила, як його губи розтягнулися в нахабній посмішці. Я стиснула щелепи, а тоді ще сильніше натиснула хусткою на його рану. Тільки цього разу він не видав жодного звуку, наче йому було байдуже і він не відчував болю.

— Що тебе так розсмішило? — спитала я.

— Ваша самовпевненість, — відповів він. — Я ніколи не фліртуватиму з вами, Анно. Можливо, це звучатиме образливо, але ви не зовсім мій типаж.

— Он як? — цього разу всміхнулася я. — Який тоді твій типаж?

— Мені подобаються руді.

Я трохи здивувалася такій відвертості. Не думала, що ми взагалі говоритимемо про це.

— А ще? — спитала я.

— А ще... — Його погляд просканував моє тіло. — Мені подобається, коли у жінок виразніші форми, густіше та довше волосся. Подобається, коли жінка дивиться на тебе і виблискує своїм розумом, а ви... Ви нецікава.

Мене аж пересмикнуло від цього слова. Я стрималася, щоб не вдарити його. Моє дихання почастішало, тому я видихнула і відступила від нього.

— Ніколи не дозволяй собі говорити так зі мною, — суворо сказала йому. — Це перше правило, якщо ти хочеш вижити в цьому місці. Але я все ж сподіваюся, що завтра тебе вб'ють.

Я відпустила хустинку, дозволяючи їй впасти на підлогу, а тоді швидко пішла до виходу, залишаючи цього нахабу в роздягальні. Мені залишалося лише молитися, щоб це була наша остання зустріч.