Читати книгу - "Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд"

як і протягом пізніших, Марі майже нічого не розповідала мені про себе та про своє життя, можливо, через те, що вона походила з дуже шляхетної родини й, напевно, здогадувалася, що я, власне, походив нізвідки. Розмова в кафе під аркадами, під час якої Марі замовила м’ятний чай, а потім ванільне морозиво, після того, як ми з’ясували, що маємо спільні інтереси, оберталася довкола речей, пов’язаних з історією архітектури, так, зокрема, я ще добре пам’ятаю, що мова зайшла про паперовий млин в Шаранті, який Марі незадовго до цього відвідала з одним зі своїх кузенів і який, за її словами, сказав Аустерліц, належав до найтаємничіших місць, які вона будь-коли бачила. Велетенська, складена з дубових балок будівля, що часом аж стогне під власною вагою, стоїть, майже повністю сховавшись за деревами й кущами, на вигині темно-зеленої річки, сказала Марі. Двоє братів, які мали відточені, професійні рухи, хоча один з них косив оком, а в другого одне плече було вище за інше, провадили всередині перетворення розбухлої маси, утвореної зі старого паперу й ганчір’я, на чисті, нові аркуші, які потім сушилися на стелажах на просторому верхньому поверсі. Там, у папірні, сказала Марі, тебе огортають німі сутінки, і денне світло пробивається тільки крізь щілини жалюзі, ти чуєш, як тихенько жебонить вода, переливаючись через греблю, як натужно обертається жорно водяного млина, і прагнеш лише вічного спокою. Все, що означала Марі для мене пізніше, сказав Аустерліц, було в цій історії про паперовий млин, через яку вона, не говорячи нічого про себе, відкрила мені свою душу. У наступні тижні й місяці, так повів далі свою оповідь Аустерліц, ми часто виходили прогулятися в Люксембурзький сад, у Тюїльрі чи Сад рослин, де походжали туди й сюди еспланадою вздовж рядів доглянутих платанів, повз західне крило музею природознавства, залишаючи його по праву руку, а потім по ліву, до оранжереї й назад, а тоді звивистими доріжками альпійського саду або й через похмуру територію зоопарку, у якому колись були виставлені напоказ великі тварини, доправлені з африканських колоній: слони, жирафи, носороги, дромедари та крокодили, тоді як зараз, сказав Аустерліц, більшість вольєрів, обладнаних жалюгідними залишками природи, обрізаними колодами, штучними скелями й ставочками, порожні й покинуті. Нерідко під час наших прогулянок ми натрапляли на дитину, що її дорослі часто приводили в зоопарк, і чули, як вона вигукує: Mais il est où? Pourquoi il se cache? Pourquoi il ne bouge pas? Est-ce qu’il est mort?[102] Я лише пригадую, що там, на лисому, запилюженому терені я бачив сімейство косуль, які в добрій злагоді та водночас із острахом стояли гуртом біля годівниці із сіном і що Марі сама попрохала мене зробити знімок цієї групи. Тоді вона ще сказала щось таке, що

я запам’ятав на все життя, сказав Аустерліц, а саме, що замкнені тут тварини і ми, їхні людські глядачі, дивимося одне на одного à travers une brèche d’incomprehension[103]. Кожну другу або третю неділю, вів Аустерліц далі, спрямувавши свою оповідь в іншому керунку, Марі проводила у своїх батьків або в родичів, які мали багато маєтків, почасти в лісистій місцевості Комп’єнь, а почасти далі на північ, у Пікардії, і коли її не було в Парижі, у мене на душі ставало неспокійно, тоді я регулярно досліджував околиці міста, я їхав на метро в Монтрей, Малакоф, Шарантон, Бобіньї, Баньйоле, Ле-Пре-Сен-Жермен, Сен-Дені, Сен-Манде або в інші місця, походжав безлюдними в неділю вулицями й робив сотні фотографій із краєвидами передмість, які своєю порожнечею, як я пізніше зрозумів, цілком відповідали моєму сирітському стану. Під час однієї з цих передміських екскурсій однієї незвично похмурої вересневої неділі, коли із південного заходу небом сунули сірі грозові хмари, поряд із Мезон-Альфор, на величезній території заснованої тут двісті років тому ветеринарної школи я натрапив на невідомий мені до того часу ветеринарно-медичний музей. Біля вхідної брами сидів старий мароканець, який був одягнутий у щось на кшталт бурнуса[104] і мав на голові феску. Вхідний квиток, який він продав мені за двадцять франків, я й досі ношу в своєму портмоне, сказав Аустерліц і, діставши його, передав мені через стіл у бістро, де ми сиділи, так, ніби то було щось надзвичайно особливе.

Всередині музею, так розповідав Аустерліц далі, я не зустрів жодної живої душі, ні в пропорційному вестибюлі зі сходами, що вели нагору, ні в трьох музейних залах, розташованих на другому поверсі, і від цього ще більш лячною видавалася мені тиша, яку тільки посилювало рипіння паркету в мене під ногами, коли я проходив попри високі, аж до стелі, скляні шафи, заповнені препаратами, що були датовані переважно XVIII століттям або початком ХІХ-го: гіпсові відбитки щелеп різних жуйних тварин і гризунів, ниркові камені, що їх знайшли в циркових верблюдів, такі великі й ідеальної сферичної форми, як більярдні кулі; порося в розрізі, якому було всього кілька годин від народження, його органи під дією хімічного процесу діафанізації стали прозорими, і тепер, ніби глибоководна риба, що ніколи не бачила денного світла, воно плавало, занурене в рідину; блідувато-синій зародок коня, під тонкою шкірою якого для більшої контрастності в мережу кровоносних судин була вприснута ртуть, у тих місцях, де вона трохи повитікала, утворилися візерунки, подібні до морозяних квітів на склі; черепи й кістяки найрізноманітніших створінь, цілі системи травлення у формальдегіді, патологічно спотворені органи, зморщені серця й роздуті печінки, цілі дерева бронхових трубок, деякі з яких були заввишки три фути й нагадували закам’янілі, розгалужені нарости рудих коралів, а в тератологічному[105] відділі — найрізноманітніші патологічні відхилення будь-якого виду, янусоподібні та двоголові телята, кіклопи з непропорційно великими лобними пазухами, а також людська істота, що народилася в Мезон-Альфор у день заслання Наполеона на острів Святої Гелени і яка через свої зрослі докупи ноги скидалася на русалку, десятинога вівця та інші жахливі покручі, які складалися лише з якогось обривка хутра, скрюченого крила та половини кігтя.

Та значно страхітливішою, сказав Аустерліц, була виставлена ззаду, в останньому кабінеті музею, фігура вершника в повний зріст, з якого відомий анатом і препаратор Оноре Фраґонар, що був у зеніті своєї слави в післяреволюційні часи, майстерно зняв шкіру, так що в кольорах засохлої крові