Читати книгу - "Вигнанець і чорна вдова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Із ким? Брюнет, із вусами, щоки рум’яні?
— Ага, брунет, — закивав двірник. — Вуса підкручені, отак. — Він показав на собі. — Бачив я його тут кілька разів раніше. Хтось із його панської фамілії, мабуть.
Навіть не знаєш, чорте бородатий, як угадав.
— Давно вони пішли?
— Так щойно перед тобою. Розминулися.
— Зараза! — Платон не стримався. — Куди... Хоча... — Він у відчаї махнув рукою. — Ти навряд знаєш.
— Пан вусатий на машині приїхав, — додав навіщось Сазонов.
— Уже не має значення. — Чечель спересердя й собі сплюнув.
Зиркнув на двірника.
Затер плювок.
Розвернувся.
Хоч сам не знав тепер, куди бігти й де скоро шукати тіло Марка фон Шлессера.
— Е, служивий. Ти там скажи фамілії — рило в мене не казенне.
— Йди ти зі своїм рилом, — буркнув Чечель.
— Не винен я, що баламута вдома не було! Я йому, значить, телеграму, а він мені — в рило!
Мовби хто рвучко повід натягнув.
— Телеграму?
Чечель крутнувся на п’ятах, знову дивився на двірника.
— Поштар наш, он там, із пошти, телеграми баламуту носить. Як не застає, мені тицяє. Та навіть коли той удома, усе одно часто через мене дає. Кажу ж, допіру дістав від Марка в рило, бо, бач, пізно телеграму вручив. — Сазонов знову сплюнув, уже не розтирав.
Поки той говорив, у Платоні повністю, до найменшої клітини, відродився поліцейський.
Дав собі волю.
Ступив до двірника впритул, згріб обома руками за комір.
Труснув.
Поламаний замок випав із руки.
Очі Сазонова блиснули переляком — теж поліцейського відчув.
— Служивий, служивий...
— Про телеграму. Говори. Коли?
— Допіру... Ще в березні. Сніг тоді випав уночі, я ранком порався, — зачастив двірник. — Коли поштар телеграму несе. Гукай, каже, Марка. Батько в нього помер, родичі кличуть. Де б я його взяв, Марка того! Він же як подався кудись днем раніше, так і не приходив.
— Коли. Ти. Віддав. Паничу. Телеграму. — Платон карбував кожне слово.
— Як той з’явився! Днів три по тому! Хтозна, де вештався, не мій інтерес! Я до нього зі співчуттями, як положено, по-християнськи. Свічку, кажу, за впокій душі раба Божого в Покровській церкві... А воно, щеня, мені за те в рило! Носа розквасив, юшку пустив! Куди ти лізеш, каже, мурло! Це я мурло? Та хай на себе...
Якби Чечель не тримав Сазонова — впав би: так земля під ногами гойднулася.
Щойно світ припинив хилитатися, розтиснув пальці.
Двірника для Платона більше не існувало.
Його розтовчений у день смерті барона фон Шлессера ніс перекреслив усі міркування Чечеля.
Хоча — не остаточно.
Радше вніс корективу в його висновки.
Нічого не змінилося, усе правильно.
За винятком одного.
У ніч, коли за п’ятдесят верст від Києва отруїли Альфреда фон Шлессера, його молодший син, занепалий янгол Марко, не ночував у себе в нумері.
Він не міг отримати телеграму, яку відбив зі свого кабінету в замку управитель Нікола Садовський.
Він не міг знати про батькову смерть.
Проте звідкілясь дізнався.
І прибув до родового гнізда саме тоді, коли викликали.
Назад на Лук’янівку Платон мчав на візнику.
Не торгувався. Показав рубль, пообіцяв накинути, якщо доставить просто під «Яр». Візник побурчав трохи, набиваючи ціну за те, що завезе в самі нетрі. Але слова дотримав, направив коня чорноярськими вуличками.
Доки не зупинив поліцейський кордон.
Першою думкою Платона була — його ловлять.
Та потім почув попереду луну від пострілів. Зрозумів: стривоженим городовим нема діла ані до нього, ані до інших місцевих роззяв, котрі скупчилися в очікуванні видовища. Стріляли з того боку, куди Чечель направлявся, і його охопили погані передчуття.
Візник тим часом вимагав обіцяної плати, бажаючи швидше забратися далі від небезпечної пригоди. Страх у ньому переважив природну цікавість. Тицьнувши замість рубля два, Платон показав третій:
— Чекай — матимеш.
Жадібність виявилася сильніша за страх — візник закивав.
Чечель ковзнув із коляски, пробрався крізь натовп, югнув у найближчу тісну вуличку. Він ще по службі навідувався до Чорного яру, тому не блукав. А знайшовши тут прихисток, встиг детальніше вивчити ходи-виходи. Тому коротким шляхом, через двори, гайнув до трактиру.
Поки йшов, постріли вщухнули.
Зайшовши з тильного боку, Чечель обережно визирнув. Зі свого місця міг бачити вулицю перед трактиром, але вхід до «Яру» був поза полем його зору. На вулиці вже метушилися озброєні поліцейські, переговорювалися агенти в цивільному. На землю вкладали рядком тіла вбитих, розгледіти жодного Чечелю не випадало.
Раптом гармидер вщухнув.
Служаки витягнулися.
Платон побачив начальника поліції — Голубович мав вигляд людини, котра виконала обов’язок до кінця.
За ним четверо городових винесли чергове мертве тіло: тягнули широкий плащ за чотири кінці.
Агент у цивільному гордо тримав циліндр, навіщось витираючи з нього пил і бруд.
Голубович розвернувся, ставши лицем до Платона.
Встиг побачити, не встиг — уже не важливо.
Чечель позадкував.
Знову пірнув у двори й провулки, повертаючись туди, де чекав візник.
Розділ 28
Революція у кам’яному мішку
Київська губернія, Бородянська волость,
маєток Шлессера
а сім годин, уже пізнього вечора, Платон Чечель дістався до родового гнізда фон Шлессерів.Екіпажем, який роздобули, правив сам. Автомобільне кермо слухалося краще, але й коневі міг давати раду. Замок зустрів тишею і темними вікнами, ніби тривожно заснув. Ніхто не вийшов назустріч, навіть злий дог не кинувся на чужака. Припнувши коня до воріт і безперешкодно зайшовши у двір, Чечель дуже скоро зрозумів чому.
Бо наткнувся на Карла.
Пес валявся посеред двору.
Довкола голови — пляма, яку важко було розгледіти в темряві. Чечель роздивився, бо нагнувся. Одразу зрозумів, що сталося, та перевірив здогад за професійною звичкою. Затим рушив далі, виймаючи з-за паска роздобутий «сміт-вессон».
Парадний вхід зачинено.
Не біда.
Чечель обійшов будинок, дістався крила для челяді і штовхнув двері. Теж зачинили зсередини. Утім, замок тут напевне був простіший. Ступивши крок назад, не боячись когось налякати чи виказати себе й свої наміри, Платон скинув револьвер, пальнув двічі. Лишилося вгатити ногою — і він усередині.
Далі рухався, мов удома. Усе ж встиг освоїтися тут, тож не плутав переходами. Проминувши кухню, вийшов у коридор, взяв праворуч. Кроки лунко порушували темну тишу. Діставшись переходу до сходів, минув двері, що вели
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вигнанець і чорна вдова», після закриття браузера.