Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

Ф а у с т

Хлопчиську стільки милості!

М е ф і с т о ф е л ь

                                     Та цить!

Що хочуть, можуть привиди робить.

П р и д в о р н и й

Він пробудивсь; вона підкралась, стала.

Д а м а

Оглянулась! Я так собі й гадала!

П р и д в о р н и й

Здумився він: це що за дивина?

Д а м а

А їй те все уже не первина.

П р и д в о р н и й

Тепер вона віч-на-віч стала з ним.

Д а м а

Я бачу вже — впаде він їй до верші,

І він же, мабуть, думає, що перший!

Усі мужчини — дурні в ділі цім.

Л и ц а р

Краси й кохання осяйна цариця…

Д а м а

Та ні, блудниця безсоромна, ница!

П а ж

Щасливець він! Чому я не Паріс!

П р и д в о р н и й

У сіть таку усякий би поліз!

Д а м а

Клейнод той мали всі, кому охота,

Вже непомалу стерлась позолота.

Д р у г а

Вона ж ізмалку віялася скрізь.

Л и ц а р

Шукай хто хоч свіжішої принади,

А я і цим послідкам буду радий.

У ч е н и й

Мені та постать ув очах ясна,

Та я сумнюсь, чи справді то вона.

Що бачим ми — оманливе надміру,

А в писане я непохитно вірю.

Тут сказано: «Вона у Трої всім

Подобалась — і сивим, і старим».

І опис той якраз сюди пасує:

Хоч я й старий — вона мене чарує.

А с т р о л о г

Вже він не хлопець, а одважний муж, —

Схопив, підняв вродливицю чимдуж,

Шкода в його міцних руках пручаться,

Він викраде її!

Ф а у с т

                     Отак загнаться!

Як смієш ти, зухвалий блазню! Стій!

М е ф і с т о ф е л ь

Заплутався ти сам у грі пустій!

А с т р о л о г

Мені здається, мусимо ту сцену

Назвати ми: «Як викрали Гелену».

Ф а у с т

Як викрали? А я ж стою тут нащо?

Чи ж я ключем, як треба, не махну?

Він вів мене крізь просторінь мовчащу,

Крізь хлань жахну — і став я на стану;

Я в дійсності, я на твердому ґрунті,

І дух мій духів подолає в бунті;

Собі я владу виборю двійну.

Далека стала близькою мені;

Спасу її — вона моя в двійні!

Сміліш! Мені міць Матерів поможе!

Хто взнав її — без неї жить не може!

А с т р о л о г

Що коїш, Фаусте? Фаусте! Схаменись!

Схопив її — і постать ніби тане;

Махнув ключем — і нітиться Паріс!

Ой горе, горе! Лихо з нами стане!

Вибух. Фауст падає крижем. Духи здиміли.

М е ф і с т о ф е л ь

(виносить Фауста на плечах)

От халепа! Зв'яжися із дурним,

То будь ти й чорт — намучишся із ним!

Пітьма. Замішання.

Дія друга[157]

Тісна ґотична кімната з високим склепінням — колишній Фаустів кабінет, такий, як і був.

М е ф і с т о ф е л ь

(виходить із-за заслони, підіймає її й оглядається — аж там   Ф а у с т   лежить на старосвітському ліжку)

Лежи, бідахо! Знову страсть

Тебе обплутала шалена!

Кого вразúть сама Гелена,

Тому не скоро пільгу дасть.

(Розглядається).

Дивлюсь сюди-туди, і ніби

Усе лишилось, як було,

Лиш потьмяніли кольорові шиби

Та павутиння всюди прибуло.

Чорнило всхло, папір пожовклим взявся,

Але на місці все добро…

А он лежить і те перо,

Що Фауст ним чорту підписався,

І згусклу кров ще знати на пері,

Що ним була для підпису узята…

Чого б то не дали антикварі,

Щоб мать такого експоната!

Ось плащ старий ще висить на гачку;

Колись хлопчині-простачку

Я в ньому правив теревені-вені,

Що й досі має він за одкровення…

Мені аж закортіло знов

В цім теплім, хоч і грубім хутрі

Торочить речі хитромудрі,

Як той доцент чи богослов.

Учений муж на те здобувся,

А чорт уже давно забувся.

(Знімає зо стіни хутряного плаща і витрушує; звідти вилізають цикади, жучки і всілякі комашки).

Х о р   к о м а х

Чолом, наш патроне,

Наш любий, чолом!

Тебе ми впізнали,

В'ємося кругом.

Ти ткнув поодинці нас,

Звідси йдучи,

Тепер нас, дивися,

Кишать тисячі!

Ховається погань

У грудях людей —

Скоріше в кожусі

Добачиш вошей.

М е ф і с т о ф е л ь

Молодняку радію я без меж!

Ти тільки сій — свого часу пожнеш.

Ще раз хламидою трусну —

Знов хмару кузьок сполохну.

Ховайтесь, любії тваринки,

В усі кутки, в усі шпаринки,

В припалі пилом коробки,

В крихкі посудні черепки,

В сухий, потрісканий пергамен,

У череп, в темінь очних ямин…