Читати книгу - "Характерник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І тут озвався досі мовчазний Семен Горобець:
— Мене якби й розкували, я не тікав би, — сказав він. — Мушу випити цю чашу до дна.
За далекою дорогою збігло літо, і козаки із закутим Семеном Горобцем в’їхали до Москви аж у вересні. Зустріли їх, можна сказати, врочисто. Біля Земляного міста навпроти Смоленських воріт вишикувалися дві шеренги ратних людей Стрілецького приказу під командою сотника Чадуєва. Добривечір упізнав його здалеку й подумав, що ображений на козаків царський посол тепер зжене злість не лише на самозванцеві, а добереться й до нього, курінного Добривечора, згадавши їхні пересварки у грецькій хаті. Та й утеклих колодників йому не пробачать.
Але події закрутилися трохи інакше, бо вся увага впала на того, кого тут ждали найдужче. Четверо дебелих стрільців, ухопивши Семена Горобця за руки й ноги, пересадили його з козацької підводи на воза із дибою, запряженого трійкою коней, у якому колись везли через Москву Степана Разю. Примоцували бідолашного за руки і шию до диби й покотили Тверською вулицею у Кремль до Земського приказу. Процесія була величава. Попереду йшла сотня стрільців у парадних каптанах і з військовими хоругвами, демонструючи ратну вікторію, мовби це вони захопили в бою найнебезпечнішого державного злочинця і везуть на розправу. Услід за возом із дибою стройовим кроком ступала ще одна сотня ратних людей, озброєних мушкетами.
Козаків з їхніми трьома підводами відтіснили вбік, наче вони були тут п’ятим колесом до воза; курінний Добривечір з кальниболотцями трохи пом’ялися ні в сих ні в тих, а потім, припнувши верхових коней до возів, і собі рушили вслід за стрільцями. Зате їх ніхто не перепинив біля брами Кремля.
У дворі Земського приказу вже стовпилася юрма — бояри, окольничі, думні дяки, піддячі (серед них, певна річ, і Щоголєв), чиновні люди з інших приказів: Розбійницького, Судного, Таємних справ, Панахидного, Хлібного тощо, і всім їм уривався терпець якомога швидше провести слідство над самозванцем.
Як жаль, що Семен Горобець, примоцований до диби, не бачив понад юрбою однієї людини, чия присутність тут, напевно, додала б йому гонору. З царської башти Кремля на нього пильно дивився оленячими очима сам Олексій Михайлович. Він аж тремтів від цікавості — так кортіло зблизька роздивитися хлопця, що назвався його сином, але царська велич не дозволяла йому зійти вниз до самозванця. Виходило б так, ніби він сам має сумнів: чи не підмінив стряпчий Савостьянов його рідну дитину? Чи не схожий цей хлопець на нього?
Метушився у натовпі, мабуть, найбільше стривожений самозванцем царський сват Артамон Матвєєв, голова Посольського й заразом Малоросійського приказу. У довгому парчевому каптані з відкинутими за спину порожніми рукавами, в соболиній шапці, він підійшов до запорожців з товмачем Фролкою Грязіним і великодушно сказав, що їм прощається втеча донців, адже всі добре знають, яким чудовиськом є Івашка Міюска, давній поплічник Степана Разіна. Головного душогуба давно четвертували, а цього Міюску досі не можуть схопити, він ще недавно із двома сотнями горлорізів таке витівав на Дону, що там не могли проїхати ні торгові, ні служиві люди. Після того, бач, опинився на Січі із лжецаревичем. Тож і вони, запорожці, мусять де тільки можна розшукувати Івашку Міюску з його скаженою зграєю, а натомість цар відпускає на волю раніше затриманих через самозванця Прокопа Семеніва (тобто Перепелицю), Процика Золотаря, Трохима Троцького та всіх козаків, що приходили в Москву з чолобитною від Сірка.
Добривечір ґречно подякував боярину Матвєєву за довіру, сказав, що тепер і вони, запорожці, вже спізнали, який зух цей Міюска — з-під стоячого підошви випоре.
— Характерник, — майже пошепки мовив Добривечір.
— Кто? — не зрозумів Артамон Матвєєв і подивився на Фролку Грязіна.
— Колдун, — витлумачив Фролка.
— Тади ґарєть єму на кострє, — сказав Матвєєв.
Кальниболотців відпустили з дозволом заночувати у Болотному заїзді, а далі — вільному воля.
Вони насилу вилузалися з того шарварку, що дедалі тіснішав на земському дворі, і тільки тут Тхорик, котрий весь час озирався, шукаючи очима Семена Горобця, раптом спохопився:
— А де ж Кирик, панове? Ми ж загубили Кирика!
— Знайдеться, — сказав Добривечір. — Москва — це велике село.
2
Семен Горобець змирився з долею, він був готовий до страти, але не думав, що його піддаватимуть таким нелюдським тортурам. Тим більше не сподівався зустріти в підкліті холодної катівні того самого мучителя, котрий приходив у Лохвицю з воєводою Мишецьким. Це був відомий на всю Москву кат Казатул. Зодягнутий у руду хламиду кольору висхлої крові, з відкинутим на плечі каптуром, він так само посміхався до Семен широким жаб’ячим ротом, хоч, звісно, не впізнав його, адже в Лохвиці Казатул мордував хлопчину-недолітка.
Окрім голови Розбійницького приказу боярина Окула та судного дяка Павсікакія (уже саме ім’я його означало «борець зі злом»), на допит прийшли Артамон Матвєєв, товмач Фролка Грязін, Чадуєв і Щоголєв, а також піддячий Розбійного приказу Доброхотов, котрий списував на папір покази самозванця.
Семен Горобець стояв перед ними голий до пояса зі зв’язаними за спиною руками і грубим путом на ногах. На його смаглявому тілі виразно виднілося вісім білих цяток, ніби залишених доторками Чийогось перста. Він не був переляканий, хіба легка блідість торкнулася обличчя і губ.
Юнак сказав, що справжнє його ім’я — Семен, походить він зі знатного польського роду Вишневецьких. Батька його звали Яремою, родина жила у Варшаві, й ось якраз там, під Варшавою, коли він прогулювався понад Віслою, його спіймали німецькі розбійники й продали Глухівському купцеві Дементію. А той перепродав його, як пса, литвинові Єгупові. Прожив Семен у Глухові трохи більше місяця, а тоді знайшов там собі товаришів, і вони разом втекли до Харкова. Звідти пішли до Чугуєва, потім на річку Донець і далі на Дон. Там, на Дону, він і зійшовся з Іваном Міюським. Згодом вони з Іваном та його козаками пішли на Січ, оскільки Іван, як і його товариш Степан Разя, був українцем[82].
Боярин Окул запитав, хто підмовив його назватися царевичем Симеоном.
— Я сам, — відповів Семен Горобець.
— Вскую блядословіш? — сердито спитав Окул.
Фролка Грязін переклав:
— Навіщо брешеш?
— Мене ніхто не намовляв, — затято сказав Семен.
Боярин Окул кивнув Казатулові. Кат узяв довгий кінець мотузки, якою зв’язані були Семенові руки, і кинув на гак під стелею. З нутряним риком потяг його так, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Характерник», після закриття браузера.