Читати книгу - "Аутсайдер"

Джек пішов. І Ралф був цьому радий. Він тільки шкодував, що сам не може туди поїхати. Тепер свіжі речдоки були б на вагу золота. Втішало те, що Сабло вже має бути на місці й нагля­дати за криміналістами. Вони майже з усім упораються, поки Джек добереться і щось там зіпсує, а це можливо, бо Ралф знав принаймні два попередні випадки, коли таке траплялось.

Спершу він пішов у зал очікування пологового відділення, але там нікого не було, тож, певно, усе відбувалось набагато швидше, ніж покладав Біллі Ріґґінз, нервовий новачок у цій справі. Ралф упіймав за ґудзик медсестру й попросив передати Бетсі найкращі побажання.

— Передам, коли випаде нагода, — відповіла сестра, — але наразі вона дуже зайнята. Малеча поспішає вийти на цей світ.

Ралфу на секунду пригадалася картина: закривавлене, понівечене тіло Френка Пітерсона; і він подумав: «Якби малеча знала, який цей світ насправді, то нізащо б нікуди не виходила».

Він сів у ліфт і спустився на два поверхи у відділення реанімації. Єдиний уцілілий член родини Пітерсонів лежав у палаті № 304. Його шию оперізувала купа бинтів і корсет для фіксації хребців. Свистів апарат штучного дихання, маленький пристрій у вигляді гармошки шелепав угору й униз. Як і сказав Джек Госкінз, показники на моніторах, що з усіх боків оточували ліжко чоловіка, були напрочуд низькі. Квітів не було (Ралф збагнув, що їх не дозволяють проносити в палати реанімації), але пара повітряних кульок із фольги висіли в ногах ліжка і плавали під стелею. На них стояли веселі побажання, які Ралфові не хотілося читати. Він прислухався до свисту апарата, що дихав за Фреда. Поглянув на ці кволі лінії на моніторах і пригадав слова Джека: «Не думаю, що він до нас повернеться».

Ралф сів біля ліжка, і в пам’яті виринув спогад зі старших класів. У ті часи сучасний предмет «екологія» називали просто природознавством. Вони тоді проходили забруднення навколишнього середовища. Містер Ґрієр дістав пляшку води «Поланд Спрінг» і налив у склянку. Потім запросив одного з учнів (власне, то була Місті Трентон у своїй звичній звабливій короткій спідничці) вийти до дошки й відпити зі склянки. Місті все виконала. Тоді містер Ґрієр дістав піпетку й занурив її в пляшку з чорнилом «Картер». Вичавив у склянку краплю. Зачудовані учні спостерігали, як та єдина крапля тоне, а за нею тягнеться мацак кольору індиго. Містер Ґрієр трохи погойдав склянку, і вже невдовзі вся вода набула ніжно-­синього відтінку. «А зараз вип’єш?» — спитав учитель Місті. Дівчина так завзято захитала головою, що із зачіски випала шпилька, і весь клас, разом із самим Ралфом, засміявся. Та зараз Ралфові було не до сміху.

Менше двох тижнів тому з родиною Пітерсонів усе було гаразд. А потім впала та крапля чорнила-забрудника. Можна було б сказати, що це все ланцюг на велосипеді Френкі Пітерсона, і якби він не порвався, то хлопець дістався би додому цілий і неушкоджений. Але він так чи інакше дістався б додому цілісінький (тільки не їхав би на велосипеді, а котив поруч), якби Террі Мейтленд не чатував на нього на парковці біля тої продуктової крамниці. Террі був тою крап­лею чорнил, а не велосипедний ланцюг. Саме Террі спершу забруднив, а потім і винищив усю родину Пітерсонів. Террі — або той, хто набув його подоби.

«Відкинь усі метафори, — сказала тоді Джинні, — і лишиться тільки незбагненне. Надприродне».

«Тільки це неможливо. Надприродне буває в книжках і фільмах, але не в реальному світі», — подумав Ралф.

Ні, не в реальному світі, де некомпетентні п’янички на кшталт Джека Госкінза отримують підвищення зарплатні. Увесь досвід, який Ралф здобув за свої майже п’ятдесят років життя, це заперечував. Заперечував навіть імовірність такого розвитку подій. І попри те, поки він сидів там і дивився на Фреда (чи на те, що від нього лишилося), Ралф мусив визнати — було таки щось бісове в тому, як розповсюдилася смерть малого хлопця, як вона забрала не просто одного чи двох членів його повноцінної родини, а загребла всіх разом. І збитки не спинилися на Пітерсонах. Жодного сумніву, що Марсі та її доньки до кінця життя ходитимуть із цими шрамами, а то й із довічною інвалідністю.

Ралф міг скільки завгодно розповідати собі, що такі побічні наслідки супроводжують кожне нещастя. Чи ж він сам цього не бачив від нагоди до нагоди? Так. Бачив. Але цей випадок якось став дуже особистим. Наче доля спеціально обрала саме цих людей. А як щодо самого Ралфа? Хіба він не зазнав цих побічних наслідків? А Джинні? Навіть Дерек, який ось-ось повернеться з табору й дізнається, що більшість тих речей, які він сприймав як належне (наприклад, робота батька), тепер під загрозою.

Апарат штучного дихання все свистів. Груди Фреда Пітерсона здіймались та опускались. Час від часу він видавав хрипкий звук, що нагадував химерний смішок. Наче це все було якимсь космічним жартом, от тільки щоб його допетрати, треба неодмінно впасти в кому.

Ралф більше не міг цього терпіти. Він вийшов із палати, і поки дістався ліфта, вже мало не біг.

  17

Вийшовши надвір, він сів на лавку в затінку й зателефонував у відділок. Слухавку взяла Сенді Мак-Ґілл, і коли Ралф спитав, чи не чула вона новин із тауншипу Кеннінґ, зависла тиша. Сенді зрештою заговорила, тільки зніяковіло:

— Мені не можна це з тобою обговорювати, Ралфе. Голова Ґеллер дав мені на це чіткі вказівки. Вибач.

— Усе гаразд, — сказав Ралф і підвівся. Тінь його видов­жилася, мов у шибеника, і, звісна річ, Ралф знову згадав про Фреда Пітерсона. — Наказ є наказ.

— Дякую за розуміння. Джек Госкінз повернувся, він уже туди поїхав.

— Без проблем.

Він повісив слухавку й рушив до парковки, запевняючи самого себе, що це не має значення, що Юн доведе все до його відома.

Може.

Він відімкнув автівку, сів усередину і врубав кондиціонер. Чверть по сьомій. Запізно, щоб їхати додому, зарано, щоб вирушати до Мейтлендів. Лишалось тільки безцільно колувати містом, наче поглинений власними проблемами підліток. І думати. Про те, як Террі назвав Віллов Рейнвотер «мем». Про те, як Террі спитався про найближчий травмпункт, хоч усе життя прожив у Флінт-Сіті. Про те, як Террі ділив готельний номер із Біллі Квейдом, а для слідства це було не зовсім вигідно. Як Террі підвівся зі стільця, щоб поставити запитання містеру Кобену, а це було тим паче невигідно. Думати про ту краплю чорнила в склянці води, що забарвила рідину в блакитний колір, про вервечку слідів, що просто обривалася серед пустелі, про черв’яків у канталупі, яка з вигляду здавалась неушкодженою. Думати, що як поч­неш зважати на надприродні явища, то визнавати себе цілком здоровим психічно вже не можна, і що замислюватися про власне психічне здоров’я — теж недобрий знак. Це наче замислюватися про власне серцебиття: якщо ти звертаєш на це увагу, то вже маєш якісь проблеми.

Ралф увімкнув радіо й став шукати гучну музику. Зреш­тою він натрапив на «Енімалз», що волали свій «Бум-бум» [151]. Він