Читати книгу - "Аутсайдер"

  18

На стук відчинив Алек Пеллі й повів Ралфа через вітальню до кухні. Згори до нього знову долинули «Енімалз». Цього разу — їхній найвизначніший хіт. «Зруйнував він життя багатьом бідолахам, — завивав Ерік Бьордон, — і, милуй Боже, я — серед них» [152].

«Збіжність», — подумав Ралф. Слово від Джинні.

За кухонним столом сиділи Марсі й Гові Ґолд. Пили каву. Там, де мав сидіти Алек, теж стояла чашка, але Ралфові ніхто кави не запропонував. «І ввійшов я в табір ворогів моїх» [153], — подумав він і сів.

— Дякую, що погодилась на зустріч.

Марсі нічого не відповіла, тільки взяла свою чашку — рука злегка тремтіла.

— Ця зустріч завдає моїй клієнтці болю, — сказав Гові, — тож давай чимшвидше. Ти сказав Марсі, що хотів із нею поговорити…

— Мусив, — перебила Марсі. — Мусив зі мною поговорити, ось як він сказав.

— Узято до відома. Про що ви мусили з нею поговорити, детективе Андерсон? Якщо відчуваєте потребу вибачитися, то прошу не соромитись, але майте на увазі, що ми діятимемо в рамках правового поля.

Хай там як, Ралф не був готовий просити вибачення. Ці троє не бачили закривавленої гілки, що стирчала між сідницями Френка Пітерсона. А Ралф бачив.

— Спливла нова інформація. Може, вона й не варта уваги, а може, на щось таки виведе, тільки от не знаю, на що саме. Моя дружина назвала це збіжністю.

— А тепер докладніше, будь ласка, — попросив Гові.

— Виявляється, що фургон, на якому забрали малого Пітерсона, викрав хлопець трохи старший за самого Френка Пітерсона. Хлопця звати Мерлін Кессіді. Він тікав від вітчима, який його постійно бив і принижував. Дорогою від Нью-Йорка до південного Техасу, де його врешті заарештували, малий украв цілу батарею автомобілів. Фургон він покинув у Дейтоні, Огайо, то було у квітні. Марсі… місіс Мейтленд, ви з родиною їздили до Дейтона у квітні.

Марсі саме підняла чашку, щоб зробити ковток, та на цій фразі зі стуком опустила її на стіл.

— О ні. Навіть не думай приплести сюди Террі. Ми в обидва боки летіли літаком, і за винятком тих випадків, коли Террі ходив до свого батька, ми весь час були разом. Ось і вся казка, а тобі час додому.

— Стоп, — відказав Ралф. — Ми вже знали, що це була сімейна поїздка, що ви летіли літаком, — майже відтоді, як Террі попав в оперативну розробку. Просто… невже ти сама не бачиш, як усе дивно склалося? Фургон був у Дейтоні, коли там побувала ваша родина, а потім опинився тут. Террі мені казав, що ніколи його не бачив, тим паче не викрадав. І я хочу йому вірити. Та клята автівка вщент поцяткована його відбитками, але я все одно хочу вірити. І майже вірю.

— Сумніваюсь, — сказав Гові. — І не намагайся нас надурити.

— А чи зможу я вас переконати чи навіть заслужити трохи вашої довіри, якщо скажу, що маю фізичні докази того, що Террі був у Кеп-Сіті? Що його відбитки є на книжці з газетного кіоску в готелі? Що є свідок, який стверджує, що Террі лишив ті відбитки приблизно в той самий час, коли викрали малого Пітерсона?

— Жартуєш? — спитав Алек Пеллі; здавалося, він майже шокований.

— Ні.

Навіть ураховуючи той факт, що справа була майже така сама мертва, як і Террі, що Білл Семюелз розлютиться вкрай, коли дізнається, що детектив розповів Марсі та її адвокату про «Ілюстровану історію округу Флінт, округу Дорі та тауншипу Кеннінґ», Ралф усе одно постановив не завершати цієї зустрічі, не отримавши відповідей на свої запитання.

Алек присвиснув:

— Свята срака.

— То ти знаєш, що він там був! — вигукнула Марсі. На щоках розквітли червоні плями. — Ти точно це знаєш!

Ралфу не хотілось торкатися цієї теми, він і так забагато часу про неї міркував.

— Террі згадував вашу поїздку до Дейтона, коли я востан­нє з ним говорив. Сказав, що хотів провідати свого батька, але слово «хотів» він вимовив із дивною гримасою. А коли я спитав, чи його батько живе в Дейтоні, він відповів: «Якщо його теперішній стан можна назвати життям». То в чому річ?

— Річ у тому, що в Пітера Мейтленда хвороба Альцгеймера, і вона прогресує, — відповіла Марсі. — Він у Клініці розладів пам’яті імені Гейсмана. Це частина лікарняного комплексу Кіндред.

— Он воно що. Террі, певно, було важко з ним бачитися.

— Дуже важко, — погодилася Марсі.

Вона потроху відтавала. Ралф радо відмітив, що ще не розгубив усіх своїх навичок детектива, але це не дуже скидалося на допит підозрюваного в спеціальному кабінеті. І Гові, й Алек Пеллі держалися сторожко, готові зупинити Марсі, щойно відчують, що її нога опускається на невидиму міну.

— Річ не тільки в тому, що Пітер більше не пізнавав Террі. У них і до того стосунки були не дуже.

— Чому?

— Як це стосується нашої справи, детективе?

— Не знаю. Може, і не стосується. Та оскільки ми не на суді, раднику, то чому б вам не дозволити їй відповісти на це кляте запитання?

Гові поглянув на Марсі й стенув плечима, наче говорив: «Сама вирішуй».

— Террі був єдиною дитиною Пітера і Мелінди Мейтлендів, — сказала Марсі. — Він виріс тут, у Флінт-Сіті, це ти вже знаєш, і все життя тут прожив, за винятком чотирьох років навчання в Університеті штату Огайо.

— Де ви й познайомилися? — спитав Ралф.

— Саме так. Менше з тим, Пітер Мейтленд працював у компанії «Чірі Петроліум», ще на той час у цьому регіоні можна було видобувати достатню кількість нафти. Він закохався у свою секретарку й розлучився з дружиною. Обрáз було багато, і Террі встав на бік матері. Террі… вірність для нього була понад усе, навіть у дитинстві. Він ставився до батька як до зрадника, ким той насправді й був, і будь-яке виправдання Пітера тільки погіршувало стан речей. Словом, Пітер одружився на секретарці, її звали Доріс, і попросив, щоб його перевели до головного офісу компанії.

— Що розташований у Дейтоні?

— Правильно. Пітер не намагався отримати право на спільну опіку чи щось таке. Він розумів, що Террі вже зробив свій вибір. Але Мелінда наполягала, щоб Террі час від часу їздив до батька, бо вважала, що кожному хлопцю потрібен тато. Террі їздив, але тільки щоб догодити мамі. Батько для нього назавжди залишився щуром, який втік з корабля.

— Схоже на Террі, яким я його знав, — додав Гові.

— Мелінда померла в 2006-му. Серцевий напад. Друга дружина Пітера померла два роки по тому від раку легень. Террі продовжував їздити до Дейтона раз чи два на рік, шануючи пам’ять матері, і підтримував із батьком до міри цивілізовані стосунки. Мабуть, із тих же причин. У, здається, 2011-му Пітер почав ставати забудькуватим. Взуття в душі, а не під ліжком, ключі від автівки в холодильнику й усе таке.