Читати книгу - "Крейдяна Людина"

Я вже був подумав, що отець спить, аж тут бачу, що його очі широко розплющені й він, як і раніше, безтямно витріщається кудись поперед себе. Через це почуваюсь якось незатишно. Його губи легенько ворушаться, від чого здається, ніби священик розмовляє з кимось, кого тільки він сам може бачити і чути. Може, з Богом.

Я примушую себе зайти до кімнати, а тоді на хвильку клякну на місці, не знаючи, що робити далі. Я почуваюся так, ніби я тут непрошений гість, хоча й упевнений, що отець Мартін узагалі не помічає моєї присутності. Врешті я ніяково опускаюся на краєчок ліжка поряд з його візком.

— Здрастуйте, отче.

Жодної відповіді. А втім, на що я сподівався?

— Ви, певно, мене не пам’ятаєте? Я Едді Адамс. Це моя мама навідує вас щотижня попри все… все, що ви накоїли.

Тиша. Її наповнює лише хрипкий приглушений звук його дихання. Навіть годинник не цокає.

Нічим виміряти, як спливає час. Та з іншого боку, це останнє, чого потребують мешканці такого місця. Щоб їм зайвий раз нагадували, як повільно тягнеться час. Я опускаю голову, воліючи не дивитись у витріщені очі отця Мартіна. Нехай я вже дорослий, але той його погляд досі мене лякає і змушує почуватися незручно.

— Коли ви мене бачили востаннє, я був іще дитиною. Тоді мені було дванадцять. Я був другом Ніккі. Ви її пам’ятаєте? Вона ваша дочка. — Я замовкаю. — Дурне питання. Ну, звісно, пам’ятаєте. Десь глибоко всередині.

Я знову замовкаю. Я взагалі не думав щось казати, але тепер, коли я тут, розумію, що хочу говорити.

— Мій тато. Він мав проблеми з головою. Не такі, як у вас. Його біда була в тому, що звідти все зникало. Наче його голова протікала. Він не міг нічого втримати всередині — ані спогадів, ані слів, і врешті-решт загубив навіть себе самого. Гадаю, у вашому випадку все навпаки. У вас усе заховано. Десь далеко. Дуже далеко. Але воно там.

Або заховано, або стерлося, знищилося, без сліду пропало. Та я в це не вірю. Наші думки, наші спогади, вони мусять кудись діватися. Може, татові й витекли з його голови, але ми з мамою намагалися зібрати все, що могли. Пам’ятати за нього. Зберегти найцінніші моменти в наших спогадах.

От тільки з віком мені стає чимраз важче їх пригадувати. Події, чиїсь слова, те, у що люди були одягнені та який мали вигляд, — рік за роком усе більше затуманюється. Минуле блякне, мов стара фотографія, і, хай скільки силкуюся, я нічим не можу зарадити.

Я повертаю голову до отця Мартіна і мало не падаю з ліжка на підлогу.

Його сірі очі проясніли, і суворий погляд спрямовано просто на мене.

Його губи ворушаться, і я чую, як він тихенько шепоче: «Зізнайся».

Волосся на моїй потилиці стає дибки. Що?

Зненацька він хапає мою руку. Для чоловіка, який протягом останніх тридцяти років не міг самотужки сходити до вбиральні, його хватка на диво міцна.

— Зізнайся.

— Зізнатись у чому? Я нічого…

Я не встигаю договорити, бо несподіваний стукіт у двері змушує мене повернути голову в інший бік. Отець Мартін відпускає мою руку.

До кімнати зазирає медсестра. Інша. Худенька і білява, з добрим обличчям.

— Вітаю. — Вона осміхається. — Я лише хотіла перевірити, чи все у вас добре? — Її усмішка потроху згасає. — Усе добре, так?

Я намагаюсь опанувати себе. Мені ще тільки бракувало, щоб вона здійняла тривогу і мене попід ручки вивели з пансіонату.

— Так. Усе гаразд. Ми просто… точніше, я просто говорив.

Медсестра знову всміхається.

— Я завжди кажу відвідувачам, що з нашими жителями треба розмовляти. Це їм тільки на користь. Може здатися, що вони вас не слухають, але вони розуміють більше, ніж ви думаєте.

Я силувано всміхаюсь у відповідь.

— Я знаю, про що ви. У мого тата була хвороба Альцгеймера. Дуже часто він реагував на ті речі, котрих, як нам здавалося, він навіть не сприйняв.

Медсестра співчутливо киває.

— Ми ще стільки не знаємо про розумові недуги. Але там, усередині, досі залишаються люди. Хай що сталося із цим, — вона стукає себе пальцем по голові, — серце залишається те саме.

Я повертаюся до отця Мартіна. Його очі знову затуманились. «Зізнайся».

— Мабуть, ви маєте рацію.

— У нас якраз чаювання в загальній кімнаті, — каже медсестра вже веселіше. — Може, хочете відвезти туди отця Мартіна?

— Так, звісно.

Я ладен на все, аби вийти з цієї кімнати. Я беруся за ручки візка і вивожу його за двері. Ми рухаємося коридором.

— Не бачила, щоб ви раніше його навідували, — каже медсестра.

— Зазвичай приходить моя мама.

— Маріанна?

— Так.

— З нею все добре?

— Так, вона трохи застудилася.

— Ой, лишенько. Сподіваюся, їй швидко покращає.

Вона відчиняє двері до загальної кімнати — тієї, куди ми з мамою приходили раніше, — і я вкочую всередину візок. Я вирішую ризикнути.

— Мама казала, що його відвідує донька.

Медсестра замислено супить брови.

— Так, дійсно. Недавно я бачила в нього молоду дівчину. Худорляву, з темним волоссям.

— Ні, — починаю я. — У Ніккі…

Я уриваюсь на півслові.

Подумки ляскаю себе долонею по чолу. Ну звісно. Ніккі ніколи сюди не приходила, хай би що написала в книзі відвідувань худорлява темнокоса хитрунка. Але ж отець Мартін має ще одну доньку. Хлою. Це вона навідувала свого батька.

— Перепрошую, — виправляюсь я. — Так, схоже на неї.

Медсестра киває.

— Я не знала, що вона його родичка. Ну добре, піду розливати чай.

— Так, звісно.

Вона відходить. А до пазлу в моїй голові додається кілька нових фрагментів. То ось куди ходила Хлоя, коли казала, що працює. А її візит минулого тижня був якраз того дня, коли вона повернулася п’яна, у сльозах, і завела ту дивну розмову про родичів.

Однак навіщо? Нове розслідування? Повернення в минуле? Що вона замислила?

Я викочую візок з отцем Мартіном на середину кімнати і повертаю його так, щоб він міг бачити телевізор, де якраз показують старий телесеріал «Діагноз: убивство». Святий Боже, якщо ви не з’їхали з глузду ще до того, як потрапили до пансіонату, від щоденного перегляду кривлянь Діка Ван Дайка та його сімейки вам точно зірве дах.

Згодом мою увагу привертає щось інше. Мій погляд ковзає повз телевізор і фігурки людей, що втиснулись у крісла з високими спинками, до засклених дверей, за якими надворі сидить тендітна жіночка. Вона закутана в грубе хутряне пальто, на її голові непевно тримається ліловий тюрбан, з-під