Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

випустили на свободу, був би, як та дика тварина, що довго прожила в неволі: постояв — постояв та й повернув би назад. То був той випадок, коли за свою свободу, своє щастя треба було боротися із самим собою. Та мозок Щенсного, який через особливості родинного виховання виробив унікальну здібність сидіти однією попою на двох стільцях, і далі працював у тому ж напрямку.

Сьогодні він дізнався, що стане батьком… Треба одружуватися, бо гріх дошлюбного перелюбу впаде на обох… Батьки… Батьки будуть проти… Не знав Щенсний, як має діяти далі… Як збирати податки, уже знав; як допомагати селянам під час скрути, навчився; як ладнати з іншовірцями, спостеріг, а от як зарадити собі й створити своє щастя — ні… І не дивно то було для Потоцького: той, хто не вільний у звичайних речах, ніколи не здатен розправити крила в любові. І навіть навпаки: вони, оті крила, що нерішуче теліпаються, стають заважкою ношею для буденного життя — їх легше позбутися, вирвати геть і, надівши звичний повідок, звично стогнати від звичних уже проблем… З важкими думками він ліг у ліжко. «Щось придумаю… Усе буде добре», — заспокоював сам себе й навіть в уяві відвертав очі від уважного погляду матері, яка там, у голові, підслуховувала й підглядала, а він — маленький хлопчик — не хотів зауважень і скандалів… Рятівне рішення прийшло зранку, його вийняв із чужого, вигаданого досвіду й підсунув великий захисник людського его — інстинкт самозбереження. Великодня вистава Метастазіо «Демофонт». Тімант і Діцея… Це ж зовсім як він і Гертруда… І їхній маленький син… А Жозефіна як царівна Креусе… Можна ж одружитися таємно, і ніхто, ніхто вже нічого не зробить. Тим більше, що буде син, внук — продовження роду Потоцьких. Основне — дотримати сувору таємницю майбутнього шлюбу. Треба бути стриманим і небагатослівним: нікому нічого, ні слова, щоб, не дай Бог, не дізналися батьки.

У понеділок, ближче до полудня, урочисто зазвучали сурми, вітаючи приїзд короля земель руських. Франц Салезій, незважаючи на довгий шлях, був у доброму настрої: видно, новини в Станіславові його потішили. Після обіду й купелі покликав до себе сина.

— Можемо порадіти, сину: і доля, і Матінка Божа повернули до Польщі свою прихильність. Ніби закінчився той командирський хаос, та й гроші мої допомогли — уже не відступають наші, як вівці. Від 10 вересня тримають оборону монастиря в Ясній Гурі з Казимиром Пулаським. Матінка Божа Ченстоховська добре кожному серцю напучування дала… Зоря свободи засіяє над Польщею… Тож скоро, скоро ми можемо бути на коні з тобою, сину…

— Що, ми приєднаємося зі своєю армією до них? — перепитав Щенсний.

— Ні-і-і, сину, ні. Занадто я вже старий і обережний став, щоб так швидко зі свого укриття виходити. Маю на увазі не того коня, а… сам розумієш, образно… Ще подивимося трохи, і як я вже буду впевнений у нашій перемозі, от тоді… А поки даю гроші…

— А може, тату, кращий результат був би, якби ми і тим, і тим долучилися?

— Та, може, і був би, а може, і ні… Не видно ще добре. Ми ще не навчилися найосновнішого. — Франц Салезій задумливо пригладив вуса. — Знаєш, чого?

— Воювати? — висловив здогад син.

Старий заперечливо хитнув головою.

— Ні, сину. Найосновніше, чого нам треба навчитися, — бути не мазурами, чарторийськими, потоцькими, любомирськими, осолінськими. Треба навчитися бути поляками — тим одним цілим, яке дивиться і йде в одному напрямку — за Польщу і її інтереси. От тоді можна й з меншим числом ворога перемогти. А поки що навіть доволі сильна допомога французького уряду мало що змінить: послали на допомогу барським конфедератам генерала Шарля Дюмур’є з грошима й своїми офіцерами; десь він там навіть загони формує. Та є велика різниця за столом між тими людьми, які хочуть їсти, і тими, яким просто підійшов час обіду. Так і між тими, хто знає, за що працює, і тими, хто відбуває як повинність… Хотіти треба, дуже хотіти відстояти свою Вітчизну, і не одному чи кільком готовим стояти за неї на смерть, а всім — тоді й вийде все…

— То, може, і нам би варто було показати себе як патріотів? — несміливо запропонував Щенсний.

— Не дозріло наше суспільство до єдності, сину… Ну вийдемо, ну воюватимемо, можемо й загинути… І так усі мудрі й багаті полетять на небо… Хто скористає, знаєш? Отоді вже точно Польща піде під російський чобіт… От я сиджу коло вікна й часто бачу таку картину: ворони крадуть у малого птаства яйця чи пташенят: доганяють одна, дві, три пташки злодійку, лементують — нема у ворони страху, далі летить. Аж поки всі ті хоч невеликі, а вперті птахи не накинуться на великих ворон — і втікають ті, як чорт до пекла, ще й кричать від болю й переляку. Єдність — то велика сила.

— А ти знаєш, батьку, — замислився Щенсний, — ну а як, як нам ту єдність виростити в поляках?

— Є речі, Щенсний, на які навіть мій вік не має відповіді… А може, вона й є, та мені аж страшно озвучити те, що я подумав. — Франц Салезій витер чоло. — Отак як людина загартовується всякими бідами й неприємностями, так і держава мусить пройти отой спільний біль, що всіх нас об’єднає в одну істоту з одним кулаком та одним устремлінням — націю. А поки що влупити по кожному та біда мусить, і добряче влупити, кувалдою, до крові рідних. Отоді кожен і зрозуміє, що треба діяти. Кожен поодинці горнило того болю проходить, а визріваємо разом у міцну крицю. Іржа й окалина відпадає, а криця стає мечем, що витримує запеклі бої й не піддається руйнуванню часом.

— А слово Боже, воно мало б допомагати й не допускати таких конфліктів…

— Сину мій любий, воно, може, і працює, та знову-таки — якби всі по ньому жили й в усьому прислухалися до Бога… Але як Бога не маєш у своєму серці, то й у костелі його шукати не варто. Та й трактує його кожен відповідно до своєї вигоди…

— Складно то все є, тату.

Франц Салезій задумано похитав головою. Для нього і його сімейства наставав вирішальний час — «або пан, або пропав», і ціла мережа гінців мала справно тримати магната в курсі всіх новин зі всіх фронтів: Польща підходила до критичної політичної межі. Станіслав Щенсний зі змішаними почуттями вийшов із кабінету: якщо всі так будуть вичікувати потрібного моменту, боячись ризикувати своїм