Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— А скільки вашим чарівним дівчаткам? — продовжила пані.

— Шістнадцять, дванадцять і десять. А ще двох спадкоємців залишили вдома… Тож трохи відпочинемо, — розважливо відповів Якуб.

— Та сьогодні відпочинете, а згодом мусите й пару шукати своїй старшенькій… Як тебе? — звернулася до Гертруди Потоцька.

— Гертруда-Христина, прошу пані…

— Маєш уже нареченого, може?

— Ні, шановна пані…

— А наш Щенсний наречену має, — відрізала можливі посягання на сина Потоцька.

Гертруда через свою наївність подумала, що зараз ітиметься про неї, і щиро всміхнулася до Щенсного і його матінки.

— Це Жозефіна Мнішек… У лютому оголосимо про заручини, а до літа й весілля зіграємо…

Гертруда притиснула руки до столу, бо вони зрадливо затремтіли, і кинула швидкий погляд на Щенсного — він зніяковіло ковтнув вино з бокала й мило всміхнувся своїй мамі.

— О, цукерки… Такі, як нам пан Щенсний привозив, — стиха перемовилася Кордуля з Юзефою, і Щенсний підскочив, як ошпарений: — Кому вина, пані й панове… Чудове угорське вино, токайське… А ви знаєте, що вони його виготовляють зі спеціально підмерзлого винограду, і той спосіб винайшли випадково?… — Юнак був красномовний, і всі зацікавлено слухали, лише Гертруда була переповнена тривожними почуттями, що накрили очі вологою пеленою. Анна Ельжбета з нахиленою набік головою й примруженими очима про щось роздумувала, підозріло дивлячись на дівчину.

— Мушу залишити ваше приємне товариство, — відклала серветку вбік Потоцька. У мене, на жаль, мігрень — бачите, навіть штори не розсуваємо: світло її підсилює… Тож залишаю вас на свого любого сина.

— Одужуйте, пані Анно Ельжбето, — підвівся Якуб і поклоном попрощався з господинею.

Щенсний поспішив провести маму. Анна Коморовська штовхнула ліктем чоловіка.

— Хочу додому… — прошепотіла.

— Ще трохи потерпи, — стиха попросив Якуб.

Гертруда сиділа натягнутою струною, лише Кордуля з Юзефою переводили погляди по рідних і не розуміли, що не так…

Після обіду на допомогу Щенсному підоспів вірний маршалок і товариш Сіраковський, і сімейство Коморовських вирушило на екскурсію кристинопільським Версалем. Щенсний попросив у батьків дозволу пройтися з Гертрудою між каналами й фонтанами. «Нема сенсу. Навіщо?» — читалося в докірливому погляді Анни на Якуба, але чоловік дав згоду, а всі решта рушили на огляд псарні й конюшні. Молоді неквапливо відходили на територію усамітнення.

— Гертрудо, квітко моя, сонце, зіронько… Як я сумував за тобою, — стиха промовляв Щенсний.

— А за Жозефіною, пане Щенсний, вам серденько не тиснуло? — щось пекуче і ядуче від обіду ятрило дівчині душу й затьмарювало всі колишні почуття.

— Ні, Гертрудо, лише за тобою… Та що там… Жозефіна — то так, нині є, а завтра нема — життя може ще повернутися по-іншому.

— Уже повернулося, Щенсний, і дуже, дуже по-іншому…

— Ну зіронько моя, не ображайся на маму… І не звертай уваги на Жозефіну…

Щенсний оглянувся й швидко потягнув дівчину до найближчої альтанки, притягнув її до себе й почав палко виціловувати. Чомусь юнка не відповідала так пристрасно, як у моменти перших зустрічей, та Щенсний не приділив тому уваги: він просто по-чоловічому сильно зголоднів і вже готовий був би й кохатися.

— Ти така вродлива, Гертрудо… Я так хочу тебе, — палко шепотів, і сильні руки обіймали тендітне дівча. — Твої груди стали ще гарніші, — осипав поцілунками відкриту шию юнак.

— Не треба, Щенсний, прошу тебе… Нас можуть побачити, не треба… — вистуджувала запал коханого юнка.

— Ти що, не кохаєш мене? — грайливо спитав Щенсний.

— А ти, ти кохаєш мене? — з такою ж інтонацією спитала Гертруда.

— Так. Так. Так, — витягнув кокетливо губи юнак і намірився поцілувати дівча.

— Тоді одружися зі мною, Щенсний, — відхилилася від поцілунку й миттєво посерйознішала Гертруда.

— Ну, моє кохання… Я ж тобі казав, що треба почекати…

— Казав. Тільки не казав, що на Жозефіну Мнішек…

— Та ще все може змінитися, любове моя…

— Щенсний, воно вже змінилося: я вагітна… У мене… у нас буде дитина, Щенсний. — Тривожними очима Гертруда дивилася на юнака, і її губи тремтіли.

Великі карі очі Потоцького недовірливо дивилися на Гертруду, він деякий час роздумував.

— Що, справді? Так скоро?..

Не такої реакції очікувала юнка — сльози бризнули з очей.

— Що ти, що ти, Гертрудо… Це ж добре, у мене буде син, це добре, — обійняв дівчину розгублений Щенсний.

— Що ж тут доброго — дитина поза шлюбом… Одружитися потрібно, — схлипувала Коморовська. — Одружимося, сонце моє, одружимося…

— Справді? — підняла з надією заплакані очі на Щенсного.

— Звичайно, радість моя, даю тобі слово, — висушував поцілунками дівочі сльози хлопець, і Гертруда вірила цьому великому й старшому юнакові; їй знову ставало затишно й спокійно…

Ще ніколи Анна Коморовська з такою радістю не їхала додому, як сьогодні.

— Ти знаєш, чоловіче, як я ходжу по Сушну, то я думаю, що я — пані, принаймні людина. А сьогодні, коли була в гостях, відчула себе порожнім місцем… За дітей наших образливо…

— Та не переживай ти так, Анно, багатство — річ наживна. Якби не оте повстання проти Габсбургів, і ми б мали не менше, і титул графський нас би прикрашав. Розумію, що нас боляче Потоцька вколола… Та сама має стільки чеснот, як стара баба зубів. Що, думаєш, вона не знала, що вся та її мова нас принижує? Добре знала… Нічого, переживемо. Богу дякувати, що більше ні нам до них, ні їм до нас не прийдеться.

Лише щаслива Гертруда мовчала, хоча знала напевно: прийдеться, безумовно прийдеться — і Коморовським до Потоцьких, і Потоцьким до Коморовських… Нові спокійні мешканці почали заселятися в палаці мрій дівчини, лише в центрі уваги вже був не Щенсний, а маленький хлопчик, чимось схожий на братика Йозефа, але з гарними очима, як у татуся Потоцького…

Щенсний безсило опустився на диван у своїй кімнаті. У житті хлопець був незадоволений багатьма речами: надмірною опікою батьків, принизливим щомісячним звітом за кожну копійку, нав’язуванням Жозефіни в дружини. Він залишався маленьким хлопчиком, для якого свобода мислення, пересування, вибору друзів була як ласощі, які батьки закрили під замок і дозовано видають порціями, щоб не переїв, бува… Та, попри незадоволення, він звик до такої ситуації: навчився говорити те, що від нього хотіли почути, і знаходив компроміс між своїми бажаннями й бажаннями рідних. Та якщо його вольовий татусь був як річка — вільний у течії думок і справ, то молодий Потоцький став каналом-відводкою, який тече туди, куди скажуть, або й узагалі не тече: його думки трималися в руслі, прокладеному іншими, і погляд спрямовувався туди, куди скажуть інші… Може, він і сам не усвідомлював того, та, якби його