Читати книгу - "Дім для Дома"

Антикварка

 Одного дня Мама Оля приходить додому й усміхається. Ні, мені не здається. Вона й пахне так — щастям. І мугикає щось під ніс, якусь знайому мелодію з радіомушлі. І запихає до ледь живого «Мінська» замерзле м’ясо: по-твоєму, почнеться велике зло? Саме з моєї маленької... вигадки? Бо я не брешу, я тільки трохи вигадую. Комбіную...  

— Треба, до речі, купити новий холодильник. Якийнебудь якісний, що там тепер рекламують?

І вона далі співає. І ще ставить на стіл пакети з черешнями й абрикосами. І цілує батька, що нерухомо лежить на дивані.

— Усе добре? — сполохується старий.

— Усе чудово!

— Зустріла когось? — полковник підіймається на одному лікті, намагається встати, та щось його не пускає — не треба було лежати на лівому боці.

— Ні, кого? А ти про... — Оля чомусь згасає враз, ніби мелодія звучала — й замовкла. — Ні, тату, що ти. Кого я вже зустріну? Просто справи в крамничці йдуть... непогано.

— Таке скажеш, — відгукується полковник. — Ніби ти можеш щось вторгувати. Не вміли ми торгувати ніколи.

Так ось що за причина для радості — виторг. Невже Оля клялася собі недарма, й торгівля нарешті пішла? Хоча справді чого б це раптом... Я теж не вірю. Хіба що це диво, інакше кажучи — випадковість.

Оля замислюється на мить — певно, міркує: розповідати нам чи облишити. І вирішує, вочевидь, що розмовляти з полковниками так само марно, як з пуделями — переходить до важливіших справ:

— Доміку, а це я тобі купила.

Хай мене бультер’єр копне, то це вона купила мені, а не в суп? Справжні кістки! І вона їх мені купила. Це ж вперше у цьому домі їжу купили спеціально для мене, а не поділились з людського столу. Ще й така смакота. Навіть моє розуміння людської мови миттєво погіршується до рівня п’яти-десяти собачих команд — я дозволяю собі бути просто голодним, але щасливим собакою.

А Оля після паузи таки щось пояснює. Щось про крамницю та виторг... Дуже смачна кістка! А полковник у відповідь — щось про правду. Про правду? Я підіймаю голову. Але кістка така смачна.

Поки щастя наповнює мій живіт, полковник і Оля сваряться, здається, як ніколи раніше — та все це наче в тумані, все це мене не стосується. І тільки, коли я повертаю собі нарешті подобу порядного пса, я чую, як старий полковник виголошує патетично: з малої брехні, мовляв, завжди починалось все лихо. Цікаво, а він звідки знає?

— Тату, я ж просто розповідаю історії, — відповідає Оля, вона все ще пахне впевненістю та смакотою. — Ось вчора я продала книжки з бібліотеки розстріляного професора — одному поляку. І ти ж подумай, ці книжки справді комусь належали, а польських професорів справді розстрілювали, і в розстріляних справді були книжки. Так?

Полковник мовчки дивиться на доньку, а кімнату заповнює запах вітру і керосину, аж так, що здається, якщо хтось зараз ввімкне газ — дім злетить у повітря. А може, достатньо буде і слова. Та Оля не зупиняється, каже:

— Що поганого, якщо всі ці правди скомбінувати, як треба? Щоби продати те, що треба продати. Нам же брешуть в рекламі, нам брешуть політики. Та що там, я ж вчила дітей історії. Дітей! І скільки разів змінювали програму? І далі змінюють, тату, я від колеги чула! Ніхто насправді не знає, як було насправді. Це нас в Союзі навчили, що правда є, а її — немає. Хіба хтось записував? Ти ж розповідав сам, як мати спалила зошити твого батька. А я... Я просто продаю старі непотрібні речі, щоб назбирати доньці на операцію. І з цього

Полковник злиться. Але чого він чекав? Коли одне покоління мовчить, наступне врешті буде вигадувати — а ті, що прийдуть пізніше, можуть уже й не побачити різниці між правдою та брехнею. Ось Маша вже втекла, а Маруся ще, не дай Боже, втече — за відображенням на хиткій воді. А Оля? Так, мабуть, я теж від неї останньої такого очікував. Невже це та сама жінка, яка звільнилась з роботи тільки тому, що повірила: вона єдина не знає, не розуміє якоїсь важливої правди. Чи навпаки — все саме тому?.. Саме тому, що Оля про все це так довго та гірко думала, просиджуючи нічними змінами у бляшанці кіоску.

Вочевидь, за хороші вигадки не карає більше Олю навіть Madonna della Likarnya, не те що перевірка з районного управління освіти.

— Послухай, правда — це... — починає полковник.

— Ні-ні, ти послухай! — перебиває Оля. — І повнеповнісіньке зібрання Леніна, цей непотріб, який ми вчили як «Отче Наш», я продала німцям. Маруся їм переклала англійською, що ці книжки належали відомому кагебісту. Хто б їх інакше купив? І чому те зібрання не могло справді належати кагебісту?

— Бо воно нам належало! — вибухає старий. — Хіба це не наше зібрання ти понесла в свою чортову лавку? Олю, я, хай мені чорт, не кагебіст і ніколи...

— Тату, тихіше. Не чортихайся, Маруся ж чує. Всі брешуть. Ось я в комсомолі ходила, як всі, навшпиньках перед гидотою. І що? Ти ж не казав нічого. А тепер все те саме... Тільки брешуть навиворіт. Ти послухай краще. Ще сьогодні зайшла літня пара. На вигляд євреї, хоч я не дуже-то знаюся. Розмовляли російською, й коли вони задивились на срібло, я зрозуміла раптом, що саме вони хочуть чути...

Ніколи ще Оля так багато не говорила. Мені раптом здалося навіть, що, може, вона й має рацію. Є своя краса в переплітанні слідів, які, може, насправді ніколи й не перетинались. І може, це мистецтво таки — продавати? І можна вигадувати історії — як сценарії для рекламних роликів. «Хто хоче обманутися, заслуговує...» Так, можливо, Господар перегинав. Але хто хоче обманутися, заслуговує бути обдуреним — це ж справедливо?

Оля розповідає. Вона направду непогана оповідачка. Вона тренувалася, вигадуючи світ для доньки.

Срібна ложечка, схожа на ту, яку приніс із Німеччини разом з орденами батько Лілії Цілик, обернулася для єврейської пари на реліквію з львівського гетто. Ця ложечка належала, виявляється, тьоті Сарі, а до того — батьку її, Ісааку, але Ісаака замордували львів’яни під час погромів. І взагалі, всі загинули, всі, окрім отої