Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

місця. Потім таки знайшов, кивнув ствердно головою, з паперового звитка витяг обережно один аркуш. Решту поклав коло відерця. Вмоченим пензлем провів кілька раз по стіні, обіч нотаріусової таблички, приклав аркуш і розгладив його долонями. Відійшов на крок, критично оглянув. Переконавшись, що папір приліплено як слід, підняв відро і звиток та й рушив собі далі так само неквапно.

На свіжопофарбованій стіні різко виділявся білий прямокутник паперу, обведений широкою чорною рамкою.

СТАНІСЛАВ МРОЧЕК,

голова Порембо-Морського повітового суду, капітан запасу, багатолітній депутат міської ради, учасник визвольних боїв Війська Польського, відзначений кількома державними нагородами, загинув трагічно 6 липня 1967 року.

Похорон відбудеться в полудень 8 липня на місцевому кладовищі, про що повідомляють глибоко засмучені

Племінник і родина.

Погойдуючи відерцем, старий почвалав далі. На ринку знову запала тиша, та враз її порушило легке скрипіння дверей, що вели до приміщення суду. Звідтіль вийшла струнка, гарна світловолоса молода жінка в легкому дорожньому костюмі з жалобною стрічкою на рукаві. Вона зупинилась, переступивши поріг, і, мружачись од сліпучого блиску сонця, трішки повернула голову назад, наче в очікуванні, що хтось має вийти за нею. Наклеєний некролог опинився якраз навпроти її очей. Тільки-но почала читати, як саме вийшов молодий чоловік, високого зросту, з такою ж чорною пов'язкою на рукаві світло-сірого, гарного покрою піджака.

Жінка усміхнулась, але одразу ж набрала серйозного вигляду. Чоловік відповів їй ледь помітною усмішкою. Вона показала очима на стіну. Стоячи плече в плече, прочитали текст. Без смутку, спокійно, розважно.

Вона першою скінчила читати й пішла до автомобіля. Молодий чоловік попрямував було й собі слідом за нею, та почув кроки в будинку.

— Знайшов нарешті! — крикнув хтось, ще невидимий.

Куті двері відчинилися на всю широчінь, і з будинку вийшов уже сивий, невисокого зросту, трішки повнуватий, добродушний з вигляду чолов'яга. Рукави його бавовняної літньої куртки по лікті закривали чорні нарукавники, які люблять носити ті, що сидять цілими днями за письмовим столом. Відсапуючись, він подав молодому чоловікові кілька ключів, нанизаних на кругле дротяне кільце.

— Цей ось від хвіртки, ті два від вхідних дверей… А цей, маленький, певно, від шухляди столу, але точно не знаю.

— Дуже вдячний вам, пане нотаріус…

Молодий чоловік якось непевно подивився на ключі, потім, все ще вагаючись, поклав їх у бічну кишеню піджака.

Нотаріус зирнув на товстий кишеньковий годинник.

— П'ята! Вероніка чекає на вас. Ви пам'ятаєте Вероніку? Пішла з дому, ще спав я. Даю руку на відріз, що од ранку сидить там і чекає вашого приїзду. Вона так прив'язалася до нього, бідненька, так прив'язалася… — урвав на хвилю. — Який страшний випадок! Наче грім з ясного неба. Хто б міг подумати! Він же ще був зовсім здоровий… Аж не віриться!

Замовк і чекав, швидко перебігаючи по їхніх обличчях маленькими, злегка почервонілими очима.

— Так, справді страшний випадок, — мовила молода жінка і підійшла до дверцят машини, але нотаріус, здавалося, не помітив цього.

— Він же такий ще був здоровий! Це тим більш гірко. Ніколи не хворів. Здавалося, років сто житиме. А долі захотілося інакше… — нотаріус розвів руки й опустив їх у безнадії, сповнений розпачу, а потім несподівано швидким рухом поправив нарукавники. — Я дуже радий, що ви вчасно отримали мою телеграму. Було б дуже прикро, якби вас завтра не побачили на кладовищі.

— Ми їхали майже без зупинок, — промовила молода жінка. — Не знали, коли похорон. Телеграма надійшла у відсутність чоловіка. Він повернувся аж на другий день, вранці.

— Воля божа! — Короткий вказівний палець нотаріус націлив у безхмарне небо. — Я певний, що ваш дядько дивиться на нас звідти, щасливий усвідомити, що ви прийдете завтра, щоб випровадити його туди, де всі ми кінець кінцем мусимо зустрітися… — Він зітхнув і меланхолійно похитав головою. — А дядько так чекав вашого прибуття. Сподівався, що залишитеся тут назавжди. У нього ж не було інших родичів. Сотні кілометрів відділяли його од вас. Адже Варшава лежить так далеко од моря…

Нотаріус замовк.

— Так… — молодий чоловік, як і його дружина, почував себе дуже стомленим. Хотілось якнайшвидше від'їхати. Розмову підтримував так собі, для годиться, бо не знав, як її обірвати, щоб не образити старого. — Ми хотіли б оселитися тут, тобто нам хотілося. Дядько весь час умовляв. У кожному листі. Згадав він про це ще рік тому, коли був у Варшаві, у нас на весіллі. Власне, оце ми приїхали, щоб все вирішити на місці. Але…

Він теж замовк і розвів руками.

— Я знаю про все добре, — нотаріус не виявляв жодного наміру кінчати розмову. — Ми приятелювали з вашим дядечком. Він читав мені ваші листи… Переїздіть. Для молодого терапевта й молодого стоматолога роботи тут аж забагато. Приймуть вас у Порембі Морській з розпростертими обіймами. Навіть якби ви й зовсім чужі були. Дуже бракує нам молодих, здібних фахівців. Та вас, дякуючи небіжчику Станіславу, ніхто у нас за чужинців не матиме, навіть люди, з котрими він не підтримував добрих стосунків.

— Були й такі? — молодий чоловік звів брови.

— Суддя, якщо хоче бути справедливим, мусить наживати ворогів, чи не так? Станеш на боці одного — настроїш проти себе іншого, еге ж? А ваш дядечко був людиною старого гарту, непідкупним, стійким… — Урвав мову. — Що це я хотів сказати? Ага! Що приймуть тут вас з розкритими обіймами! Станіслав Мрочек приїхав до нас у Порембу в перші дні по визволенні. Разом відбудовували тут усе. Містечко було знищене, лежало в руїнах. Він, я і багато інших людей приїхали сюди з різних місцевостей, гадаючи, що побудемо тут з місяць, ну щонайбільше рік при несприятливім збігу обставин. А зостались надовго. А він — назавжди. Бідний Стась! Не можу просто повірити, що він ніколи вже о восьмій не ввійде у ці двері. Скільки літ був тут суддею. Відмовлявся від інших посад. Не захотів переводитись до воєводського суду, хоч як силували його… — Знову замовк, та за якусь хвилю пожвавішав. — Похорон завтра, точно о дванадцятій! Познайомлю вас після всього з кількома людьми, насамперед — із завідувачкою нашої лікарні доктором Ясінською. Вона дуже зрадіє. Бракує нам лікарів. Молодь не хоче жити в малих містечках. Ніхто не любить спокійної, непримітної праці, без розголосу, без слави.

— А ми якраз і мріємо про таку роботу… — тихо промовила молода жінка й усміхнулась.

Її чоловік, ніби скориставшись цим, швидко відчинив дверцята авто:

— Спасибі вам велике, пане Гольдштейн. До побачення.

— А дорогу ви пам'ятаєте?

Малий чоловічок наблизився до машини.

— Та якось розшукаємо.

— Повернете он в ту вуличку, що