Читати книгу - "На запах м’яса"

– Ти не подумай, зятю, що я у твоїх кишенях поритися хочу… Але маю знати, як ти про мою доньку й майбутнього онука дбати плануєш. Бо бачу – сидиш собі вдома, рейки якісь до стелі прикручуєш, кахлі в туалеті ліпиш. А на життя заробляти коли? Щось мені той твій настрій геть не до вподоби.

– Маю грошей трохи, – відказав Горох.

– Трохи – то не рахується, – насупився Козлюк. – Як не заробляєш, грошики швидко скінчаться. Накупив мотлоху всякого… Меблі шкіряні, колонни якісь дурні…

– Юля схотіла…

– Так! Слухай мене уважно. – Козлюк налив, склянку підняв. – У Козлюків ніколи жінка не верховодила. А ти тепер наш – Козлюк. Юля хай собі своїм займається – дитинку народить, няньчитиметься. А ти хлопець дорослий, самостійний, роботящий – заробляти маєш! Скільки там у тебе від Норвегії залишилося?

– Та ще тисяч десять…

– Е-е-е… Копійки! – Козлюк випив, хлібом занюхав. – Нічого… Ми, Козлюки, один одного в біді не кидаємо. Брати мої до Італії їдуть на заробітки. До одного грека-підрядника. Гарні об’єкти для будівництва знаходить, гроші непогані платить… З ними поїдеш!

– А Юля? – Горох навіть зрадів, бо щось сімейне життя всі сили висмоктало.

– А що Юля? Мати поряд, тітки-баби є. І твоя матір допоможе, як знадобиться. Чого тобі біля неї сидіти? Народжувати замість неї будеш?

– Певно, засмутиться…

– А то корисно! Зате зустріне з радістю. Давай! Збирайся. Документи оформити допоможемо. А за Юлю не хвилюйся – ми тут за нею наглянемо.

У грудні вагітна Юлька ридма ридала, висіла в Гороха на шиї – проводжала до Італії, прощалася. Певно, батькову вдачу добре знала, бо просила чоловіка залишити грошей, хоч тато Козлюк пообіцяв піклуватися про доньку вісім місяців, поки зять будуватиме хати в Італії. Горох тихцем зняв із рахунку останні десять тисяч євро, попросив дружину економити, бо ще невідомо, що заробить, а більше грошей немає. Юлька кивала, плакала, кляла батька, що він усе життя нею командував і зараз продовжує. Сказала, що сина Денисом назве, а якщо дівчинка народиться, то тільки Лаурою, щоби на всі Прилуки тільки одна Лаура була. Просила з Італії щомісяця передачки їй слати – ось список. Під номером першим – вії накладні й черевички на шпильці. Наостанок поцілувала й сказала, щоби обручку вдома залишив, бо ще загубить.

За тиждень бригада з п’ятьох українців-заробітчан – двоє вінничан, двоє братів тата Козлюка і його зять Горох – мружила очі під теплим зимовим сонцем на півдні Сицилії, у провінції Рагуза – до Тунісу доплюнути можна. Метушливий грек Дімітріос Катракіс, що він зустрів бригаду ще в Римі й тепер супроводжував до пункту призначення, трохи базікав по-нашому.

– Будуємо склад для фермера. Оливки переробляє. Ойл! Житло безплатне. Харч ваш. Вода буде.

«Та то рай», – подумав Горох, згадуючи сувору бурову платформу в Північному морі. А тут… Об’єкт, що його підрядилися споруджувати роботящі українці, розташовувався в зеленій долині поряд з оливковими гаями й обійстям фермера – в один бік двадцять кілометрів до старовинного міста Рагуза, в інший – п’ять кілометрів до Середземного моря. Сонце світить, і взимку тепло, красоти такі навкруги – добре, що в Гороховому мобільному камера є.

Та на відміну від офіційної, чітко регламентованої й соціально забезпеченої роботи в Норвегії, нелегальна італійська каторга нагадувала пекло. Ніхто тут і не думав зупинятися на обіди й перерви для відпочинку. Починали горбатитися зі сходом сонця, падали у вагончика поряд із будівництвом, коли власні руки в темряві роздивитися на могли.

– Бо то гроші, гроші… – казав Козлюків старший брат Василь. – Фермер, сука, вимагає, щоби один вихідний влаштовували. І що нам цілий вільний день робити? Ми сюди не відпочивати приїхали.

– На харч треба менше витрачати, – підтримував Козлюків молодший брат Іван.

Харчувалися самі – по черзі варили на електричній плитці супи з пакетиків і макарони. Відсипалися у вонючому від поту вагончику, коли прискіпливий італієць вимагав, щоби трударі брали неоплачуваний вихідний день.

В один із таких днів Толя попросив у робітника з ферми велосипед, залишив йому п’ять євро застави, поїхав до моря, бо ж сором бути поряд і не скупатися. Грек Катракіс, що він суворо контролював темпи зведення об’єкта і якість робіт, пояснив хлопцеві: зараз не сезон, відпочивальників мало, можна знайти живописну бухту з прозорою блакитною водою, хоча море холодне, градусів п’ятнадцять.

– Це ти в Північному не хлюпався, – усміхнувся тоді Толя.

Дорога забрала годину. Горох ще здалеку почув, як ворушиться море, у лице подув прохолодний солоний вітерець. Крутив педалі, радість прийшла – а він-то ніколи в морі й не купався. Он воно як! Покрученою поміж скель стежкою вирулив до крутого обриву, став на самому краю: ліворуч поміж скель кам’яні сходи – до берега спуститися можна, праворуч вдалині невеличке містечко в бухті.

Роззирнувся – нікого. Сховав чужий велосипед поміж кущів, спустився до моря.

– Блін, кльово… – усміхнувся.

Роззувся, пішов у прибій. А море не тепле. Одразу дрижаки беруть. Та нічого… Їм ще тут довго мордуватися, встигне ще наплескатися. Кинув погляд до обрію й занімів – посеред хвиль смішним поплавком то виринала, то зникала людська голова: хтось дурний і легковажний плив собі все далі й далі від берега.

– Ну… – Знизав плечима. А що має робити?

Присів на камінь, роздивлявся море й навколишні скелі зі щирим захватом, а серце не на місці: цікаво, довго те нещастя в холодній воді бовтатиметься? Потоне ж!

Підвівся, напружив очі, вдивлявся у хвилі – не видно голови!

– Дідько… – Забігав берегом.

Зупинився, роздягнувся до трусів.

– І що я зроблю? Мертву людину в морі шукатиму?… – Потягся до штанів, зиркнув на хвилі – ніби виринув хтось, біла крапка на синьому.

Кинув штани на пісок, побіг у воду – холодні хвилі остудили за мить.

– Та нічого… – Пірнув, випірнув – у лице хвиля. Наковтався солоної води, поплив: нічого, нічого…

Метрів двадцять подолав – забув, що рятівник, мать твою! Ногу звело судомою, зойкнув від болю.

– Дідько… – Бовтався на одному місці, намагався рукою дотягнутися до нерухомої ноги, щипав щосили, бо чув – допомагає.

А не той випадок – ногу викручував гострий біль, до берега – як до рідної України. Безпорадно лупив руками по воді, намагаючись залишитися на поверхні, коли поряд виникла та сама голова, заради якої Горох у море кинувся, – чорноока дівчина в білій гумовій шапочці пливла до берега, побачила Гороха. Ухопила за солом’яний чуб, потягла до