Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«А що казати, — присіла Оленка на лавицю, — коли з вас, вуйку Михаиле, говорить останній лінюх, який не хоче працювати, а жити якось мусить… Ви принаймні двічі на день хочете добре попоїсти, а звідки того харчу наберете, коли робити не хочете?»
«Хто тобі сказав, що не хочу? Піду на роботу до якогось там Апостола в Явірник та й щось зароблю. І вільний я й нікому не підвладний… Ти шукаєш правди, а вона в тому, щоб нічого не мати, а жити… Та хіба кусові учні маєтні були, а світ уславили своєю праведністю. То якщо ти, дівко, з тих зеленчуцьких Злодіїв, що в давнину опришкували, а по войні в банду пішли, то я скажу тобі таке: йди собі геть, не треба мені ні твоєї поради, ані твого жалю, та й слави у ваших газетах не потребую… Банд ери мого неня повісили, а позавчора й мені наважилися життя відібрати…»
Оленка слухала, не відводячи очей від Михалка, й дивувалася, що в цього люмпака аж гейби добрі очі, а мали б бути озлоблені й заздрісні; таїлася в них схожа на собачу запобігливість, і подумала, що з покоління в покоління ці нероби навчалися улесливості, заглядаючи в очі хлібодавцям, і такий спосіб життя вважали єдино правдивим, бо ж, мовляв, і твар земна й небесна не сіє, не жне, а споживає, — і вдавались то до злодійства, як лисиця, то до підлабузництва, як пес. Так виробився певний клас людей, яким бідність дала можливість паразитувати, та ще й при тому викликати до себе співчуття…
«А чому ви називаєте опришків і партизанів злодіями й бандитами? — спитала. — Чейже вони не заради багатства й переситу пішли в ліси, печери й бункери… Чому б то вам, безмаєтним, яким нічого втрачати, не піти було разом з ними — хіба краще дивитися засльозеними сліпаками у вічі багачеві, чекаючи від нього ялмужни?»
«Ге, таке кажеш, дівко! — тихі очі Михалка зблиснули, й з них пробився на світ блудний вогник, що то спалахує в очах людини, яка зважилася на злочин. — Багач візьме твою працю, заплатить — і будь здоров! А тим треба віддавати душу, а в них є ще така примівка — честь мати, а в них присяга, а в них неволя… На дідька нам цього — для гонору, який в опришків і в партизанів цінується понад усе?»
«Але ж яке то життя — без гонору?» — перебила Оленка Михалкову мову.
«А ось яке — тихе… — вискалив зуби люмпак. — Нам, до речі, найкраще жилося при советах: в артілях чи то в колгоспах — усе твоє! І береш собі, що хочеш, вдень гонорово — а ти кажеш, що без гонору живемо, — а посеред ночі крадеш, і ніхто тебе за це не зганьбить, бо красти в колгоспі — не гріх… Проте бандерам не сподобалась наша воля, то вони проти совєцької влади стали. А колгоспи — хіба то не ми, прості люди? Тому за наругу, що вони чинили над нашим спокоєм й самим життям, їх і прозвали Злодіями».
«Хто прозвав?!» — спалахнула гнівом Оленка — вмить закипіла в ній опришківська кров, і вона пожаліла, що не має з собою бартки.
«Мій неньо! — схопився з постелі Михалко, й собача покірність в його очах змінилася враз моторошним зблиском. — Мій неньо, чуєш?» — повторив, вдаривши себе кулаком у груди.
«Той, котрий видав партизанів, які гуляли у твоєї сестри на весіллі?» — підвелася й Оленка.
«Той, той! — зверескнув Михалко. — За кривду, яку зеленчуцькі Шумеї вчинили моїй мамі Калині, Злодіями назвав їх мій неньо — і присохло, як на собаках! Бо наша правда…»
«Брешеш, паскудо! — процідила крізь зуби Оленка. — Не ви так нас прозвали, то давнє тавро, і я таки дізнаюся, звідки воно взялося… Та скажу тобі, що справжнім злодієм був твій тато, який не тільки партизанів продав, а й пасербицю Федору вигнав з хати в найми!»
«О, ти, бачу, знаєш не менше, ніж я, — схолов Михалко. — То чого прийшла до мене? Розпитай про те все байстрючку Федору, що в Пилиповій ґражді ґаздує, вона тобі докладніше розповість про ту свою злодійську правду… Ну йди собі, йди!»
Й коли Оленка ступила за поріг, полетіла за нею люта погроза:
«А тому, хто мене скалічив, хату спалю!»
Розділ шостий
Лук'ян Васильович Вишиванюк був, як на глибокі карпатські недеї, вельми показним чоловіком, якому б годилося не на Тарницькому гребені між Білим Черемошем і його притокою Пробоїщем осісти своїм житлом і маленьке село Білу Річку увінчати палацовим будинком, зовсім не схожим на довколишні хижі, що розсипалися в понизов'ї на річкових побережжях, а вибудувати цю світлу будівлю принаймні над Солотвинською Бистрицею, звідки рукою подати до станіславівських інститутів, музеїв, бібліотек, театру, без яких Вишиванюк обійтися не міг, а що не міг він теж обійтися і без Білої Річки, то начинив свій дім книгами, картинами львівських та станіславівських художників, з яких щодругий був його сердечним приятелем, начинив інкрустованими тарелями, різьбленими касетками і трійчастими свічниками роботи соколівських та яворівських майстрів, прерізними сувенірами, а ще колекціями гуцульських люльок і топірців.
Вірна Лук'янова дружина Марія, яка не дорівнювала чоловікові освітою, заповнила всі кімнати дому подушками, скатертинами, рушниками та портьєрами з космацькими й брусторськими узорами — і все те в палаці Вишиванюків пахло смерековою смолою, воском та крохмалем; а коли ті всі кімнати встигала прибирати господиня — не вгадаєш: навіть найзанудніший чистоплюй не міг би тут знайти ніде й порошинки.
Не мав Лук’ян Васильович ніякого стосунку ні до Апостолів, ні до Злодіїв — ставився він до розмиру між шумеївськими родами по-філософськи скептично, мовляв, у просвічений час не повинні мати місце старі забобони й задавнені порахунки — нинішний люд, на непохитне переконання вчителя, потребує передовсім освіти, бо тільки наука і знання можуть задекларувати світові, що на кожному клаптику української
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли», після закриття браузера.
