Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

— Я... я хотіла сказати, як мені подобається те, що ви пишете...

Келих ледь-ледь тремтів у її пальцях, вино погойдувалося, билося об стінки, а вона все ще була далеко, хоч і значно ближче, ніж тоді, коли я читав, а все ж не тут, не поруч, вітер ще тільки ніс її сюди, і коли я побачив, що вона вже тут, то сказав:

— Ти ще нічого не випила.

Я цокнувся з нею, і вона пригубила келих, якусь хвилю повагалася і випила духом, як воду, враз укрившись рум’янцем. Після цього замовкла. Я сів біля неї, обережно, мов біля метелика, якого боявся сполохати. Головне — не нахабніти, тихо, спокійно, ще один келих... Можливо, ще один — і вона буде готова — я це відчував. Але найбільше, що я міг

собі зараз дозволити — це бавитися її волоссям. Другий келих вона пила трохи довше, а коли допила, і наступні п’ять років лягли на її обличчя, я пригорнув її до себе, вологі вуста в якомусь напівсонному стані розхилилися, в примружених очах заграло полум’я свічок. Її помада мала смак невинності. Цілувалася вона невміло і сковано, вуста були напружені й прохолодні. За хвилю вона різко відсунулась, стулила долоні й стиснула їх колінами, нахилившись уперед так, мовби вчинила щось заборонене й негідне, і знову помандрувала кудись у темінь, але вже недалеко, на досяг голосу.

Я налив їй ще. Нас обволікала тиха скрадлива музика, Мар’яна в такт злегка погойдувалася, здавалося, вона вимкнулася, і все, що її оточувало, нараз перестало існувати, але я помітив, що погляд її сумний, вуста напнуті, а стиснуті пальці аж побіліли. Про що вона зараз думає? А може, не думає, а радиться з тими, хто її послав по мене? Вочевидь, вони мали поставити їй якісь умови, а вона бачить, що не може їх дотриматися, і тепер іде торг... Я стежив за нею, не відводячи очей, але їй це не заважало — здавалося, вона взагалі мене не помічає, вуста її ледь помітно здригалися, якісь беззвучні слова спурхували з них і летіли до світла свічки, щоб за мить спалахнути і щезнути, але ще в леті їх встигав перехопити той, кому ті слова адресувалися, і вона злегка кивала головою, мовби вислуховуючи його репліки. Я відчув наплив ревнощів, бо ясно бачив, що цієї хвилини вона не належить мені, а комусь таємничому, комусь, хто, можливо, створив її і на правах творця продовжує провадити у сліпучій пустелі життя.

Я знову пригорнув її, і вона, покірно притулившись до мене, спитала пошепки:

— Ти знаєш, скільки я маю років? '

Вона вперше звернулась до мене на «ти», але я помітив це не відразу, і жодним чином не прореагував.

— А хіба це так важливо?

— В листопаді буде шістнадцять.

— Чудово. Ти й тут мене піддурила, сказавши, що закінчуєш школу.

— Ні, я закінчила щойно дев’ятий клас. Такої юної ти ще не мав ніколи, правда?

— Правда, — збрехав я.

— А тоді, коли ти сам мав шістнадцять?

— Ні. Тоді теж не мав, — вдруге збрехав я.

— Тепер будеш мати, — сказала вона якимсь дивним тремтячим голосом з ноткою непевності, а за мить я відчув, що й сама вона тремтить, мов у пропасниці. — Скажи, — промовила, — якби ти мав на вибір: негайну смерть або життя на безлюдному скелястому острові серед океану, де тебе чекатиме голодна смерть, повільна і болісна, однак не цієї хвилини, а за якийсь час — що б ти вибрав?

— Вибрав би острів. Бо залишалась би все-таки надія, що якось врятуюся.

Вона відхилилась від мене і знову скулилася, сховавши долоні між коліна.

— Але як? Довкола самі скелі, жодної рослини, — докинула таким тоном, мовби від моєї відповіді не знати що залежало.

— Можливо, вдалося б піймати якусь рибу чи назбирати водоростей, а ще є надія, що приплине корабель.

— А якби ти знав, що не приплине? — вона говорила, дивлячись не на мене, а кудись уперед, у сутінь, що причаїлася за вікном. — Якби ти знав, що в тих місцях взагалі ніколи не пропливають кораблі? А довкола скелястого острова не водяться риби, і береги такі стрімкі, що хвилі на них нічого не викидають, тоді що?

— Все одно якась надія жевріла б. Скільки б ти не вносила уточнень, навіть якби сказала, що я буду прикутий до скелі ланцюгами, то й тоді б я вибрав острів.

Тепер вона повернула голову до мене і подивилась так, мовби бачила вперше, щось я сказав таке, що її зачепило за живе, але що це було, я не міг зрозуміти, розпитувати ж її цієї миті я вважав за недоречне, бо, обнявши її, відчув, що вона тремтить іще дужче, я зазирнув у її очі й побачив сльози.

— Що сталося? Ти плачеш?

— Ні-ні, нічого, — закліпала вона рясно і, рішуче вхопивши келих, стала пити якось спазматично і нервово, а сльози текли по її личку і мішалися з вином, рука з келихом тремтіла, і я не знав, що маю думати. Потім, відклавши келих, вибігла з покою до лазнички.

Я налив собі вина і теж випив, але зі злості. Чому мені так фортунить на істеричок? Чого вона розплакалася? Може, я поводився нетактовно? Що я вчинив не так? На вулиці захлюпотів дощ, пориви вітру шмагали гілками дерев по шибах — чудова погода, щоб запорпатися у ліжко з книжкою, а ще краще з книжкою і Вірою-Лідою-Лесею, і читати вголос щось стильне, душевне, руками водночас пестячи одне одного, але так злегка, без напруження, ледь-ледь ковзаючи пальцями, щоб за якусь годину, а то й дві, відклавши книжку, сплестися в гарячий клубок