Читати книгу - "Вітер часу"

– Не турбуйся, – посміхнулась Іра, – у нас їх не буває.

Вона нахилилась до нього і вони поцілувались.

– Це тільки задаток, – шепнула, – ходімо на заднє сидіння.

Тут вони ще міцно поцілувались, і вона почала стягати з себе джинси.

Коли скінчили, вона сіла і запалила цигарку. Іван теж сів поруч, трохи опустив скло, щоб дим виходив. Він не палив і не полюбляв дівчат, які палять, але до Іри поставився лояльно.

– Може повернешся в Лондон? – спитала вона безнадійно. – Я б розлучилась з чоловіком.

– Тут і без мене багато неодружених хлопців.

– Мені такі не потрібні, бісові ледацюги. Аби тільки напитись або травку понюхати. Ніхто з тих, кого я знаю, нічого тут не добився, не зробив кар'єри, не займається улюбленою справою.

– Може і я таким тут стану. Ні, Іра, моя справа – українська старовина, повернення народу його героїв.

– Може мені повернутись в Україну? – задумливо спитала Іра.

– Так у мене нічого нема в Києві, живу у діда. Мені ще треба приблизно п'ять років, щоб стати на ноги, заробити грошей і купити квартиру. Якщо не буде чергової кризи, звісно.

– У мене у Ворзелі теж вже нема нічого, хату я продала і майнула сюди, де краще жити. Та бачу, що не хлібом єдиним… Залиш мені твій номер телефону і в Польщі, і в Україні, може зателефоную коли-небудь, якщо буде погано.

– Є папір? – Іван записав свої номери.

Іра повеселішала, обняла його.

– Не казатиму нічого. Нам зараз добре удвох, а майбутнє покаже. Ти коли їдеш?

– Вже післязавтра.

– Вибач, не приїду тебе проводжати. Ще розплачусь… У мене є подарунок для тебе.

Вона полізла у сумочку і дістала досить дорогий швейцарський годинник. У місячному світлі на зворотному боці Іван прочитав: І.Г. від І.Г.

– Це що – мені від мене?

Іра засміялась:

– Іванові Гошівському від Ірини Геращук.

– А мені нема чого подарувати, – з сумом сказав Іван.

– Ти вже мені достатньо подарував.

Він обняв її і декілька разів поцілував, вона йому відповідала.

– На жаль, треба їхати.

Іра довезла Івана до його будинку і поїхала. Іван постояв ще надворі, місяць піднявся вже високо, він побачив якусь тінь, що майнула в кущі. Це була лисиця, яка відвідувала сміттєзбірник біля його будинку. Іван вже бачив її колись рано зранку, коли лисицю почули і загавкали собаки.

Іван пішов на другий поверх, відчинив двері до квартири. Усі вже спали, хто де, тільки Мар'я мила посуд на кухні.

– Сорри, – сказала вона, – я думала, что ты останешся с Ирой, на твое место положили Колю.

– Що, усі знають, що я поїхав з Ірою? – спитав Іван.

– Не все, а только наша и кума семьи, ведь только они остались.

– А де мала? – спитав Іван. – Кум же не поїхав.

– В ванну положили, на подушки. Она небольшая, спит себе. У тебя с Ирой серьезно?

– А ти як вважаєш? Другий раз бачив.

– Она хорошая женщина, на год младше тебя. Ничего плохого за ней не замечала.

– Добре, розберемось, – Іван не хотів розмовляти про Іру. – Я тут посиджу, чайку поп'ю. Вже скоро вставати.

– Где там скоро, будут спать до полудня. Я с тобой посижу.

Вона заварила чай і почала давати йому вказівки, що кому сказати, що передати в Київ.

– Место в самолет я заказала еще позавчера. Вот тебе квитанция, не потеряй. Дашь ее и паспорт при регистрации, теперь билетов нет.

– А коли летіти і звідки?

– Из аэропорта Гатвик, туда ехать с вокзала Виктория, ты знаешь. Самолет в восемь утра, прилетишь туда около часа дня.

– Завтра хочу піти на шопінг, купити сувеніри.

– Купишь что-нибудь в аєропорту, в дьюти-фри, – сказала сестра, – там товары хорошего качества. Не забывай, что сегодня тоже празднуем старый Новый год. Правда, гостей много не будет, все свои.

О шостій годині, ще було темно, піднявся кум, збудив дружину і дітей. Вмиватися не стали, бо у ванній кімнаті спала Ліда.

– Пускай спит, – сказала Мар'я кумові, – вечером приедет, или ты за ней заедь, если будешь недалеко.

Вони поїхали, а Іван пішов спати у своє ліжко. Як тільки ліг і закрив очі, він згадав Іру. Згадав, як вона повернулась до нього у три чверті, він побачив лінію її обличчя, вона була такою ніжною, що у нього защемило серце, і його пронизало відчуття близького щастя. Згадав її у його обіймах, коли він зрозумів, що вона усе віддасть аби бути разом з ним. Чи може він відповісти їй тим же? З цією думкою він заснув і спав до півдня.

Збудив його Артурчик, якому набридло мовчки сидіти у ліжку. Мабуть усі спали, а у нього заповнились памперси.

Іван прокинувся і