Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

Бомбардир сумно похитав головою:

— Мабуть, вона щиро прагне бути хорошою бодай у чомусь. На жаль, вона вибрала хибний шлях. Незважаючи на всі свої гроші й так званих друзів, Порша інколи відчуває в житті страшенну порожнечу.

— А от я гадаю, що це все через тебе. — Юніс підвелася зі свого місця й наблизилася до вікна. Їй ліпше вдавалося формулювати свої думки, коли вона рухалася. — Порша прагне, щоб її похвалив старший брат, щоб він пишався нею, визнав її — називай, як хочеш. І вона намагається заслужити твоє визнання письменництвом. Порша скрізь зазнала поразки: вона груба, егоїстична, дріб’язкова, а подекуди просто жорстока. Іще вона ніколи не визнає, що їй не плювати на твою думку про неї. Але їй не плювати. Глибоко всередині маленька сестра прагне, щоб брат пишався нею, і вона обрала письменництво не тому, що має до цього хист або воно дає їй задоволення. Ти — видавець, і Порша хоче написати таку книжку, яку б ти визнав достатньо гарною, щоб опублікувати. Мабуть, через це вона завжди «позичає» сюжети в класиків.

— Та я ж люблю її. Мені не подобається, як вона поводиться: як ставиться до мами і тата, як розмовляє з тобою. Але вона — моя сестра. Я завжди любитиму її.

Юніс підійшла і лагідно поклала руки йому на плечі.

— Я знаю. Утім, не думаю, що Порша знає про це. Бідолашна Порша.

Уперше Юніс справді пожаліла цю жінку.

Лора скочила на ліжку і так люто стисла кулаки, що її нігті впилися в долоні. Вона вже не знала, боятися чи сердитися. Голос Ела Боуллі долинав з веранди, але його спокусливий баритон для Лори тепер був більше схожий на дряпання цвяхом по склу.

— Лише від згадки про вас, мене вже нудить! — вилаялася Лора і пожбурила книгу з нічного столику через усю кімнату. Книжка зачепила один зі скляних свічників на туалетному столику, він упав на підлогу й розлетівся на друзки.

— От лайно!

Лора подумки вибачилася перед Ентоні. Вона встала з ліжка й спустилася вниз, щоб принести щітку та совок, а заразом і перевірити те, що, як вона була певна, залишилося незмінним. Платівка Ела Боуллі у вицвілій паперовій обкладинці лежала в кабінеті посеред столу. Лора сама лише вчора поклала її туди, бо їй насточортіла ця мелодія, яка переслідувала її, буквально кажучи, і вдень, і вночі. Вона сподівалась і, як виявилося, не мала рації, що, переклавши справжню платівку подалі від грамофона, вона якось цьому зарадить. Але Тереза не грала за земними правилами, закони фізики її не стримували. Смерть звільнила її від звичайних обмежень часопростору, вона воліла пустувати вигадливіше. Хто, крім неї, міг таке влаштовувати? Ентоні завжди прихильно ставився до Лори за життя, навіщо йому робити їй дрібні капості після смерті. Хоч як крути, Лора виконала чи намагається виконати все, про що він її просив. Вона взяла платівку і якийсь час уважно роздивлялась усміхнене обличчя чоловіка на обкладинці, з гладким чорним волоссям і пристрасними темними очима.

— Ти навіть не уявляєш, — сказала вона йому, хитаючи головою.

Після цього Лора поклала платівку в шухляду, але щоб її засунути, довелося налягти всією вагою. Та хіба це допоможе? Вона розповіла Фредді про двері до спальні Терези і попрохала його спробувати їх відчинити. Він посмикав за ручку і проголосив, що двері зачинено, але потім додав, що, на його думку, не варто нічого з ними робити.

— Вона відчинить їх, коли буде готова, — сказав він, немов говорив про неслухняну дитину, яка влаштувала істерику.

Здавалося, що Фредді і Саншайн сприймали Терезині витівки настільки спокійно, що Лору це доводило до сказу. Присутність привида людини, котра напевно вже померла і чиї рештки були розвіяні у садку, але при цьому завдавала клопоту, мусила викликати зціпеніння. Власне, вони доклали усіх зусиль, щоб Тереза зараз переживала післявесільне чи, точніше, післясмертне блаженство. Невдячно з її боку так поводитися. Лора сумно усміхнулася сама до себе. Але що ж іще, крім Терези? Де нічого не можна пояснити здоровим глуздом, починаються забобони. Щойно вона завершила підмітати розбите скло, почула, як Фредді і Морква повернулися з прогулянки.

Унизу на кухні за чаєм з тостами вона розповіла Фредді про музику.

— А, ота музика, — сказав він, годуючи Моркву шматком тоста з маслом, — я теж її чув, але я ніколи не звертав на неї уваги. Думав, що то Саншайн або хтось інший.

— Я забрала платівку з веранди, але це не допомогло, тож зараз я заховала її до шухляди в кабінеті.

— Навіщо? — запитав Фредді, розмішуючи цукор у чаї.

— Навіщо я забрала її чи навіщо я поклала її до шухляди?

— І те,