Читати книгу - "Замогильні записки"

Пані Ліндсей чекала нас на заїжджому дворі: назавтра всі ми – пані Ліндсей, пані д’Агессо, її молоденька родичка і я – вирушили до Парижа. Дорогою ми майже не бачили чоловіків; до чорноти засмаглі, босоногі жінки з непокритою або пов’язаною хусткою головою обробляли поля: вони були схожі на рабинь. Мене, здається, понад усе вразили незалежність і мужність краю, де жінки орудували мотикою, доки чоловіки орудували мушкетом. Села були, як після пожежі: убогі і напівзруйновані; усюди бруд, пил, гній, сміття.

Праворуч і ліворуч від дороги виднілися зруйновані замки; від них не залишилося нічого; це були руйновища, що бовваніли над землею, серед яких бавилися діти. Можна було розгледіти вищерблені стіни огорожі, покинуті церкви, звідки вигнали небіжчиків, дзвіниці без дзвонів, кладовища без хрестів, обезголовлених святих, понівечених градом каміння. На стінах було надряпано застарілі вже республіканські гасла: «Свобода, рівність, братерство або смерть!» Подекуди слово «смерть» було зафарбовано, але чорні чи червоні літери все одно проступали з-під шару вапна. Нація, що стояла на межі розпаду, починала, як колись середньовічні народи, що виходили з мороку варварства і руйнування, будувати новий світ.

Ближче до столиці, між Екуаном і Парижем, уціліли в’язи; ці прекрасні проїжджі алеї, невідомі англійській землі, вразили мене. Франція постала переді мною такою ж новою, як колись ліси Америки. Собор Сен-Дені стояв без даху, з вибитими вікнами; його позеленілі нефи заливав дощ; могил у нім не залишилося; з того часу мені довелося проводжати туди кістки Людовіка XVI, козачі полки, домовину герцога Беррійського та катафалк Людовіка XVIII.

Пані Ліндсей зустрічав Огюст де Ламуаньйон: його вишуканий екіпаж вирізнявся серед тих, що траплялися мені із самого Кале неповоротких возів та брудних диліжансів: шкапи тягли їх за собою на обшарпаних мотузках. Пані Ліндсей мешкала в передмісті Терн. Мене висадили по дорозі, і я дістався до її будинку полями. Я пробув у неї добу; вона звела мене з високим товстуном – паном Лазалем, що займався справами емігрантів. Крім того, пані Ліндсей сповістила про мій приїзд пана де Фонтана; за два дні він приїхав по мене і знайшов мене в кімнатці, яку моя покровителька винайняла для мене на заїжджому дворі, поряд зі своїм будинком.

Була неділя: близько третьої години пополудні ми пішки увійшли в Париж через заставу Зірки. Сьогодні неможливо собі уявити, яке враження справляли безчинства Революції на європейський розум, особливо на тих людей, які не бували у Франції за часів Терору: мені насправді здавалося, що я спускаюся в пекло. Щоправда, Революція починалася на моїх очах, але найстрашніші злочини в ту пору ще не відбулися, а про наступні події я знав тільки з розповідей мирних та педантичних англійців.

Крокуючи паризькими вулицями під чужим ім’ям і маючи певність у тому, що наражаю на небезпеку мого друга Фонтана, я вельми здивувався, коли, підходячи до Єлисейських Полів, почув звуки скрипки, ріжка, кларнета і барабана. Я помітив пивнички, де танцювали чоловіки і жінки; далі між двох каштанових гаїв перед моїми очима постав палац Тюїльрі. Що до площі Людовіка XV, вона була порожня; вигляд у неї був покинутий, меланхолійний і запустілий, як у стародавнього амфітеатру; проходячи по ній, люди прискорювали крок; мені дивно було, що я не чую стогонів; я боявся ступити в калюжу крові, хоча кров давно висохла; я не міг відірвати очей від тієї точки небесного склепіння, до якої спрямовувалося знаряддя страти; мені здавалося, ніби я бачу брата і його дружину, одягнених у дрантя, під ножем кривавої машини, на цій площі, де склав голову Людовік XVI. На вулицях панували жарти, веселощі, але церковні вежі мовчали; мені здавалося, що нині день великої скорботи, Страсна п’ятниця.

Пан де Фонтан мешкав на вулиці Сент-Оноре, недалеко церкви Святого Роха. Він привів мене до себе, познайомив зі своєю дружиною, після чого провів до свого друга пана Жубера, де я знайшов собі тимчасовий притулок: мене прийняли як мандрівця, про якого багато чули.

Назавтра я з’явився до поліції, де здав свій іноземний паспорт на ім’я Лассаня і отримав замість того дозвіл залишитися в Парижі, який належало поновлювати щомісяця. За кілька днів я винайняв антресоль на вулиці Лілльській, з боку вулиці Святих Отців.

Я привіз із собою рукопис «Генія християнства» і перші аркуші цього твору, віддруковані в Лондоні. Мене направили до пана Міньєре, гідної людини; він погодився продовжити друкування і заплатити мені наперед певну суму, на яку я міг би існувати. Всупереч запевненням пана Лем’єра та пана де Се, жодна душа не чула про мій «Досвід про революції». Я відшукав забутого старого філософа Деліля де Саля, який щойно видав свою «Записку на захист Бога», і вирушив до Женґене. Той жив на вулиці Гренель-Сен-Жермен, біля будинку добряги Лафонтена. При вході в комірку консьєржа вцілів напис: «Тут пишаються званням громадянина і звуть один одного на «ти». Зачини, будь ласка, за собою двері». Я піднявся нагору: пан Женґене, який заледве впізнав мене, заговорив зі мною з висоти величі того, чим він був і чим став. Я смиренно пішов собі геть, відтоді не намагаючись поновлювати такі нерівні знайомства.

У глибині душі я не переставав з тугою згадувати Англію; я так довго жив у цій країні, що перейняв її звички; я не міг звикнути до бруду наших будинків, сходів, столів, до нашої неохайності, галасливості, розбещеності, до нескромності наших теревенів: у манерах, смаках і, до деякої міри, в думках я був англійцем, бо якщо правда, ніби лорд Байрон у своєму «Чайльд Гарольді» іноді надихався «Рене», то правда й те, що восьмилітнє перебування у Великій Британії, якому передували мандри Америкою, тривала необхідність розмовляти, писати і навіть думати по-англійськи не могли не вплинути на спосіб і навіть на вираз моїх думок. Але поволі я почав віднаходити смак у французькій товариськості, цьому чарівному, легкому і швидкому обміні думками, цій відсутності будь-якого чванства і всіляких забобонів, цій неповазі до багатства та імен, цій природженій байдужості до титулів і чинів, цій рівності умів, яка робить французьке суспільство неповторним і покутує наші хиби: варто пробути в нашому товаристві кілька місяців, і ви відчуєте, що не можете жити ніде більше, крім Парижа.

‹Паризькі