Читати книгу - "Люборацькі, Свидницький А. П."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І Текля смутна ходила. А Масі не було дома, пішла до оконома.
- Чи не пішла б ти, доню,- каже далі паніматка Теклі,- хоч би-сь травиці нажала, бо за татарським зіллям далеко. Возьми дівку та й підіть удвойзі.
- Та я вже й сама так думаю,- озвалась Текля,- та куди ж піти? Чи в нас є свої луги, щоб пішов та й нажав? Либонь таке випадає, що піду за татарським зіллям та й збудусь клопоту.
Вже Текля й простирадло знайшла, дівка серпи забрала, тільки піти нажати, зав’язати й принести; вже й на двір вийшли. А тут їде віз повен маю - так на Поділлі звуть клечання,- а під гіллям трава, та ще й неабияка: материнка проміж траву, чебрик (чебчик) і всякі зілля́ пахущі. І не куди їде він, а до них у ворота прямцює. От приїхав під ворота. Текля стоїть, землі під собою не чує; і погонич, дворяк, зняв шапку, кланяється.
- Прислав,- каже,- пан лісничий клечання; просив, щоб прийняли.
Не відказала дівчина, крутнулась на місці і побігла до хати.
- Мамуню! - каже, аж в долоні плеснувши,- а пан Кулинський прислав клечання! І трави піввоза! От ідіть погляньте!
І побігла сама на двір. За нею вийшла і паніматка, постогнуючи. Самі з воза здіймали, до хати вносили, жодним листочком до землі не доторкнулись; хіба сам який урвався та пішов млинком за вітром. Через годинку в хаті стало, як в садочку: і зелено, і запашно, і свіжо-свіжо, аж наче вогко. І перед хатою май стояв,- дворяк сам і позабивав; Текля тільки придержувала, а стара командувала: - А сюди надай, а туди похили.
Отак обмаївши, раділа стара, позираючи на прибрану хату; раділа й Текля: і личко їй повеселіло, і брова піднялась, і оченята поясніли, як веселка стала гожа та рум’яна.
- Добрий то пан отой Кулинський,- почала Текля.
- А, видно, нічого собі,- озвалась мати.
- От коли б сватав Масю!
- Що бог судить, те й буде. А я воліла б, діточки мої, щоб ви в монахині пішли. Що з того світа величного та пишного? Сльози, дитино моя, дрібні та пекучі. Так я й Орисі казала, ще ти маленькою була; не послухала вона, а тепер бідує та кляне свій вік. Добре мої татуньо покійні - а твій уже дідуньо - розказують було, що буде горе, горе й горе людям, живущим на землі… З якихось книжок покійні вичитували. Тепер уже й не чути за такі книжки, попереводили…
- А так,- каже Текля,- так. Їй аж обридло слухаючи, як мати все татуняє, проте слухала і підтакувала не раз. «На те вона мати,- думала собі,- щоб її слухати, щоб її не перечити». А Мася, то вже було й озветься: - Та годі вже з вас! розносились: татуньо та й татуньо; наче вони були на весь світ голова! А хоч би й так, то загули, то нащо згадувати?
- Е! доню! - озветься мати,- якби нашому Антосьові хоч половину того розуму, то чого б я хотіла!
- Та хоч би і вдвоє більше, то, не бійтесь, не знайшло б ся другої такої, як ви, щоб носилась з ним, що курка з яйцем.
- Добре, добре! хай буде по-твоєму,- озветься мати.- Хай я дурна і нерозумна; а все-таки буду поносити татуня, 146 бо покійні правду казали. От і це: кажуть було, що в останні часи встане дщерь на маму свою - або ти не так?
- Вже млин розмоловся! - скаже Мася і піде з хати.
Певне, й на цей раз вона б не знесла, цвікнула б; та, як знаємо, не була дома,- у оконома була. І частенько вона туди ходила. І пан Кулинський було прийде; сидять, вигадують. Хто його зна, що там було між ними, тільки в селі як у дзвони вдарив, що Кулинський, пан лісничий, хоче женитись на попівні-сироті, на Масі. І справді, він поклонився паніматці хлібом.
Та хто ж він такий був, той пан Кулинський?
Пан Кулинський був собі шляхтич з тієї дрібної нешеретованої 147 шляхти, що скрізь щаблі вилітає, не то п’яничка, не то ні, а так собі, ні се ні те; мав дещо худобини і два сини. Собою був русявий, вусатий, дзюбатий і говорив баса, аж бурчало. Не хазяйнував він, а терся по офіціях: то за писаря був у скарбу, то коло винниці, то за підлісничого був; а там і лісничого доскочив. Як всі такі, і він мав коня, рушницю та пару хортів,- от і вся худоба, як не рахувати зброї; знайшов таку, що й опеньгався. Небагато вона принесла йому, та недовго й заважала: на четвертім року по весіллі й богу душу віддала, зоставивши тих два сини, що й росли урвителями при батькові. Старший уже був півпарубка, як оце пан Кулинський почав на Масю насватуватись.
Не пообіщала стара, та й хліба не відіслала.
- Через скілька день,- каже,- всю правду скажу; хай-но з дочкою переговорю та з людьми порадюся.
Первий був о. духовник - ще жив,- до кого Люборацька вдалась за порадою.
- А що ж,- каже старий,- віддавайте, коли беруть.
- За ляха?
- За кого бог судив.
- Та чи матиме вона щастя за ляхом? І віри
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люборацькі, Свидницький А. П.», після закриття браузера.