Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– Звісно, хочу! – радісно кивнув Ернст і зручно розташувався на м’якому дивані. Ізабелла принесла цілий стос товстих фотоальбомів і підшивку старих газет. Він кинув на дружину здивований погляд, вона ж у відповідь тільки посміхнулася:

– Ти не дивуйся, Ерні, наш синочок, як і ти сам, час від часу потрапляє на сторінки газет. Часто це кілька рядків, іноді ж навіть ціла стаття! Ось дивись.

Вона розкрила підшивку на першій-ліпшій сторінці й прочитала:

«Рибалка-аматор Фрідріх Гаррах за годину риболовлі упіймав рекордну кількість риби: трьох річкових форелей і одного дзеркального коропа. Шеф-кухар форелевого господарства запік свіжовпійману рибу і подав її з овочевим гарніром сім’ї успішного юного рибалки».

До статті додавалися фотографії як щасливого «рибалки-аматора Фрідріха Гарраха», так і його трофеїв.

Ернст гортав альбом за альбомом, уважно розглядав фотографії, іноді розпитував Ізабеллу про те, за яких обставин був зроблений той чи інший знімок. Що ж до місця і часу, то Ізабелла, як жінка передбачлива, обов’язково вказувала на споді час і місце фотографування. Але чим більше знімків переглядав Гаррах, тим частіше ловив себе на думці, що в метушні ділового життя випускає з уваги щось важливе… ні – навіть щось дуже суттєве!..

Ось знімок на морі. Син навчається плавати, поряд Ізабелла… А знімкує їх, напевно, Марек. Їм весело, вони такі усміхнені!..

– Овва, наш синочок проплив тоді сам, без зупинки, цілих двадцять метрів! І Мар’ян назвав його морським кошеням, – із захватом і розчуленням в голосі згадала Ізабелла.

А ось синок уже трохи старший, з іграшковою яхтою «Луїза» в руках.

«Він не забув мою розповідь про те, що в дитинстві я мріяв про човен, який носитиме ім’я “Луїза”. Фрідріх назвав іграшку ім’ям своєї бабусі… Отже, пам’ятає наші розмови!» – з вдячністю подумав Ернст.

Були й інші цікаві знімки, газетні вирізки, дипломи з математичних змагань і мовних конкурсів. Виявляється, у свої неповні сім років їхній син знає цілих сім мов!.. Ернст згадав себе в цьому ж віці: до чого ж йому тоді не вистачало батька. Але його батько Фрідріх Адольф на той час помер, тоді як зараз Ернст живий-здоровий, от тільки постійно заклопотаний…

«Стільки часу згаяно даремно! Але чи варто й далі вбивати час в гонитві за черговою порцією грошей?! А може, краще присвятити життя вихованню сина?.. Статки у нього чималі, при розумних витратах вистачить і синові, й онукам. А ось проведений нарізно час вже не повернеш! То може варто зупинитися і перебудувати своє життя, приділяючи більше уваги сім’ї?! Тоді хоч буде що згадати…»

Коли під вечір Марек з Фрідріхом повернулися додому, Ернст запросив Менжика до себе й поцікавився, чи не хотів би він зайнятися інвестиціями?

– Ні, не бажаю! – категорично відповів той: – У вісімдесят восьмому році я отримав спадок від дядька Сашка й вирішив інвестувати гроші в нерухомість на Тенеріфе. Оформлення паперів відбувалося в Києві. Та приїхавши на острів, я дізнався, що все це афера. Усі гроші я тоді втратив.

– Це дуже сумно, – погодився Ернст, – але ж, Мар’яне, невже ти не сумуєш за своєю країною?! Невже тебе не тягне додому?.. Ти ж тепер заможний, ти маєш змогу вигідно інвестувати зароблені тут, в Австрії, кошти в економіку країни.

– Так, Ернсте, я дуже сумую за батьківщиною і, можливо, з’їздив би до Києва на пару днів. Але вкладати гроші в Україну я поки що не готовий. Хоча народ наш працьовитий і в більшості своїй старанний, однак жменька негідників при владі…

Марек ненадовго замислився, потім продовжив з неприхованим сумом:

– Моя мати усе життя важко працювала, ростила мене і брата сама, грошей постійно бракувало, жили ми дуже бідно, на межі можливостей. Потім я сам багато і тяжко працював на Півночі, але в дев’яносто першому році аферисти, які дорвалися до влади, перетворили все зароблене мною на купу різноколірних папірців. Отож я для себе вирішив жити подалі від України. Я можу співчувати своїм співвітчизникам, переживати за їхні долі, – але ніколи не вестиму там ніяких справ. Я був би радий і надалі керувати справами галереї та антикварних крамничок. А назбиравши ще трохи коштів, придбав би собі власну крамничку або галерею і жив би щасливо тут, у спокійній затишній Австрії. Тут би й за Україною тужив… Можливо, одружився б і з задоволенням виховував сина чи дочку.

Вислухавши цю сповідь, Ернст більше не ставив Мар’яну жодних запитань. Але для себе вирішив, що, починаючи з цієї самої миті, в пріоритеті у нього буде їхній з Ізабеллою син. Тоді як інвестиційний проект з будівництва військового містечка у Кривому Розі, навпаки, стане останнім.

Втім, останній – це все ж таки не нульовий! Отож для успішного завершення розпочатої справи необхідно знайти надійних людей…

* * *

Валера приїхав до аеропорту «Бориспіль» о 6:00, за дві години до рейсу «Київ – Відень». Успішно, без зайвого клопоту і затримок пройшовши паспортний контроль, тепер чекав посадки на літак у залі, призначеній для пасажирів бізнес-класу та інших непростих персон. Він трохи погуляв по другому поверху приміщення аеропорту, потім зайшов у Duty Free і загубився там на деякий час. Купивши в підсумку пузату пляшку лікеру Mozart, повернувся до VIP-зали, якнайзручніше влаштувався в м’якому кріслі й замислився про майбутній день.

…У теперішній проект він потрапив випадково, подолавши всі можливі й неможливі випробування і перешкоди, подеколи просто немислимі, часом навіть абсурдні. Але все одно пройшов. Ніхто не вірив у його успіх, окрім шкільного друга Спартака. Лише він сказав просто й відверто:

– Дерзай і далі, Валерко, я знаю, у тебе все вийде. Є в тобі внутрішній кремінний стрижень, відсутній у більшості…

А все почалося з новорічного привітання.

Зранку в п’ятницю, 20 грудня 1995 року, Валерій традиційно вітав усіх партнерів, з якими працював цілий рік. Набравши телефон підприємства «Припій», був запрошений через три дні в ресторан на святкування Нового року. Ввечері у понеділок, 1 січня 1996 року в престижному ресторані «Дубки» зібралася різношерста галаслива компанія. Святкування було в розпалі, коли директор «Припою» – Володимир Геннадійович Себастьян – запропонував присутнім пройти дивне випробування. Сприйнявши це