Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

недоумкуватий. Це просто означає, що він міг належно думати про речі, тільки відсікши всі складні частинки на краях. Він зосереджувався на єдиному головному факті. Дехто, хто технічно був чарівником, втрапив у халепу. Це він міг зрозуміти. Це його зачіпало. Уся ця колотнеча про живих-і-мертвих почекає.

Хоча була інша деталь, яка його зачепила.

— ...Артур... полетів?

— Здоров.

Ридикуль повернув голову. Він повільно кліпнув.

— Милі у вас зубки, — сказав він.

— Дякую, — сказав Артур Мигаль.

— Всі свої?

— О так.

— Неймовірно. Звісно, я гадаю, ви їх регулярно чистите?

— Так?

— Гігієна. Важлива штука.

— Тож що ви збираєтесь робити? — сказала Людмила.

— Ну, ми просто підемо й витягнемо його, — сказав Ридикуль.

Що таке з цією дівчиною? Він відчув дивне бажання погладити її по голівці.

— Візьмемо трохи магії й витягнемо його. Так. Декане!

— Йо!

— Ми просто підемо туди й витягнемо Кошеля.

— Йо!

— Що? — сказав Верховний верховик, — Ви, певно, з глузду з’їхали!

Ридикуль намагався мати настільки гідний вигляд, наскільки це можливо в його ситуації.

— Пам’ятайте, що я ваш Архіректор, — огризнувся він.

— Тоді, певно, ви з’їхали з глузду, Архіректоре! — сказав Верховний верховик.

Він стишив голос:

— В будь-якому разі, він не-мертвий. Не розумію, як можна врятувати не-мертвого. Це певною мірою логічна суперечність.

— Дихотомія, — люб’язно підказав Скарбій.

— О, я не думаю, що тут задіяна хірургія.

— В будь-якому разі, хіба ми його не поховали? — спитав Лектор із Новітніх рун.

— А тепер ми його знову викопуємо, — сказав Архіректор, — можливо, це диво існування.

— Як малосольні огірки.

Навіть члени «Нового початку» збентежились.

— Так роблять у деяких місцинах Говандії, — сказав Скарбій, — вони роблять ці великі, великі глечики малосольних огірків, а потім закопують їх у землю на місяці, щоб забродило, і так отримують ці чудові пікантні...

— Скажіть мені, — прошепотіла Людмила до Ридикуля, — чарівники так завжди поводяться?

— Ось Верховний верховик навдивовижу чудовий екземпляр, — сказав Ридикуль. — Має такий же нагальний зв’язок із дійсністю, як картонна фігура. Пишаюся мати його у команді, — він потер руки. — Ок, хлопці. Добровольці?

— Йо! Ха! — сказав Декан, який вже був у цілковито іншому світі.

— Це було б нехтування моїм обов’язком, якби я не спромігся допомогти побратимові, — сказав Редж Шкарбан.

— У-у-ук.

— Ти? Тебе ми взяти не можемо, — сказав Декан, зиркнувши на бібліотекаря. — Ти нічого не знаєш про тактику «Чортів Лісових».

— У-у-ук, — сказав Бібліотекар і зробив несподівано зрозумілий жест, який окреслив, з іншого боку, що те, чого він не знає про тактику орангутанів бібліотечних, може бути написано на дуже маленькому клаптику рештків, скажімо, Декана.

— Нас чотирьох має вистачити, — сказав Архіректор.

— Я навіть ніколи не чув, щоб він казав «йо!» — пробурмотів Декан.

Він зняв капелюха, дещо, чого чарівники зазвичай не роблять, якщо не планують щось із нього витягти, і передав його Скарбію. Потім він віддер тонку смугу від подолу своєї мантії, драматично потримав її в обох руках, а потім пов’язав навколо лоба.

— Це частина наших ідеалів, — сказав він у відповідь на проникливо непоставлені питання. — Це те, що воїни Противажного континенту роблять перед тим, як іти у бій. І ви маєте кричати... — він спробував пригадати дещо давно прочитане. — Е-е-е, бонсай. Так. Бонсай!

— Я думав, це означає підрізати гілки дерева, щоб воно росло маленьким, — сказав Верховний верховик.

Декан завагався. Він і сам був не надто впевнений, як на те пішло. Але хороший чарівник ніколи не дозволить непевності стати собі на заваді.

— Ні, це точно має бути бонсай, — сказав він. Подумав про це ще трохи і прояснів. — Через те, що це все частина кущідо. Як... маленькі дерева. Кущ-і-до. Так. Звучить розумно, якщо задуматися.

— Але ти не можеш кричати тут «бонсай!» — сказав Лектор із Новітніх рун. — У нас цілковито інший культурний ґрунт. Це буде марно. Ніхто не знатиме, що ти маєш на увазі.

— Я над цим працюю, — сказав Декан.

Він помітив, як Людмила стоїть із відвислою щелепою.

— Це чаклунська балачка, — сказав він.

— Отакої, — сказала Людмила, — ніколи б не здогадалася.

Архіректор вибрався із візка й випробувально покотив його вперед-назад. Зазвичай свіжій думці займало досить багато часу, щоб облаштуватися в голові Ридикуля, але він інстинктивно відчував, що існує багато застосувань для дротяної корзини на коліщатах.

— Ми йдемо чи стоїмо тут всю ніч, перев’язуючи собі голови? — сказав він.

— Йо! — гаркнув Декан.

— Йо? — сказав Редж Шкарбан.

— У-у-ук!

— Це було «Йо»? — спитав Декан підозріло.

— У-у-ук.

— Ну... гаразд, що ж.

* * *

Смерть сидів на вершині гори. Вона не була особливо високою, чи лисою, чи зловісною. Оголені відьми не влаштовували на ній шабаші, відьми Дискосвіту загалом не згоджувалися знімати зі себе ні на дрібку більше одягу, ніж було абсолютно необхідно для нагальної справи. На ній не являлися привиди. Не сиділи маленькі оголені чоловічки, роздаючи мудрість направо й наліво, адже перша річ, яку усвідомлює справді мудрий чоловік, що сидіння на гірській вершині забезпечить вас не просто гемороєм, а обмороженим гемороєм. Час від часу люди підіймалися на гору і додавали камінь чи два до піраміди на вершині, в першу чергу, щоб довести, що немає такої чортової дурниці, якої б не втнули люди.

Смерть сидів на піраміді й проводив каменем по лезу коси довгими продуманими ударами.

Повітря зрушилося. Вигулькнули троє сірих слуг.

Дехто сказав: Гадаєш, ти переміг?

Дехто сказав: Гадаєш, ти торжествуєш?

Смерть перевернув камінь у руці, щоб дістатися свіжої поверхні, й повільно провів ним по лезу.

Дехто сказав: Ми повідомимо Азраеля.

Дехто сказав: Ти всього лиш, зрештою, маленький Смерть.

Смерть звів лезо в місячному сяйві, повернув його так і сяк, помічаючи гру світла на крихітних щербинках металу на його краї.

Потім він звівся одним швидким рухом. Слуги спішно позадкували. Він викинув руку вперед зі швидкістю змії, ухопив мантію і притягнув її пустий каптур на один рівень зі своїми порожніми очницями.

— ТИ ЗНАЄШ, ЧОМУ В’ЯЗЕНЬ У ВЕЖІ ДИВИТЬСЯ НА ПОЛІТ ПТАХІВ? — сказав він.

Дехто сказав: Забери свої руки