Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

Голубе сяйво зблиснуло за дальнім живоплотом. Воно рухалося.

— Що це?

— ЦЕ БУЛА КОМБІНОВАНА ЖНИВАРКА.

— Була? А тепер це що?

Смерть зиркнув на скупчення спостерігачів.

— ЖАЛЮГІДНИЙ НЕВДАХА.

Жниварка мчала через вогкі поля, рами для тканини дзижчали, важелі рухалися всередині неоново-голубого ореолу. Голоблі для коня безцільно метелялися в повітрі.

— Як вона може рухатися без коня? Вчора там був кінь!

— ВОНО ЙОГО НЕ ПОТРЕБУЄ.

Він озирнувся на сірих спостерігачів. Тепер їх була маса.

— Хропунець все ще в дворі. Хутчіш!

— НІ.

Комбінована Жниварка прискорювалася, прямуючи на них. Вжжик-вжжик її лез злилося у виття.

— Вона сердиться, бо ти вкрав її брезент?

— ЦЕ НЕ ВСЕ, ЩО Я ВКРАВ.

Смерть вишкірився до спостерігачів. Він підібрав свою косу, провернув її в руках і потім, коли упевнився, що їхні погляди зосереджені на ній, дозволив їй впасти на землю.

Потім він склав руки.

Панна Літунка вчепилася в нього:

— Що ти намислив робити?

— ДРАМУ.

Жниварка дісталася воріт і заїхала у двір в хмарі тирси.

— Ти впевнений, що все буде гаразд?

Смерть кивнув.

— Ну. Тоді гаразд.

Колеса Жниварки злилися в розмитий вихор.

— ЙМОВІРНО.

А потім...

...у механізмі щось глухо стукнуло.

А потім Жниварка продовжила рух, але вже по частинах. Іскри били струменем із її осей. Кілька валів і важелів примудрилися триматися вкупі, несамовито сіпаючись, поки вони перекидьки летіли геть від звихреного, сповільненого безладу. Кільце лез відірвалося, продерлося крізь машину й ковзнуло через поля.

Почувся дзенькіт, стукіт, а потім останнє окреме у-у-у-у, яке було звуковим еквівалентом відомої пари задимлених черевиків.

А потім настала тиша.

Смерть спокійно нахилився і підняв складного вигляду вал, який підкотився до його ніг. Він був зігнутий під прямим кутом.

Панна Літунка вгледілася в нього.

— Що сталося?

— Я ГАДАЮ, КУЛАЧКОВИЙ ВАЛ ЗІСКОВЗНУВ ПО НАПРЯМНИХ І ЗЧЕПИВСЯ З БОКОВИМИ СТОПЕРАМИ. ЩО МАЛО КАТАСТРОФІЧНІ НАСЛІДКИ.

Смерть із викликом втупився в сірих спостерігачів. Один за одним вони почали зникати.

Він підібрав косу.

— А ТЕПЕР Я МУШУ ЙТИ, — сказав він.

Панна Літунка мала наляканий вигляд.

— Що? Просто так?

— ТАК. САМЕ ТАК. В МЕНЕ БАГАТО РОБОТИ.

— І я більше тебе не побачу? Я маю на увазі...

— О. ТАК. СКОРО, — він пошукав правильні слова і здався. — ОБІЦЯЮ.

Смерть натягнув свою мантію й сягнув у кишеню спецівки Білла Двері, яку він все ще носив під низом.

— КОЛИ ПАН КАЛАЧ ПРИЙДЕ ВРАНЦІ ПОЗБИРАТИ УЛАМКИ, ВІН НАПЕВНО ШУКАТИМЕ ЦЕ, — сказав він і поклав щось маленьке й скошене в її долоню.

— Що це?

— ЗАТИСКАЧ ТРИ-ВІСІМ.

Смерть підійшов до свого коня, а потім дещо згадав.

— А ЩЕ ВІН ВИНЕН МЕНІ ФАРТИНГ.

* * *

Ридикуль розплющив одне око. Люди товклися навколо. Панували світло й метушня. Багато людей говорили одночасно.

Здавалося, він сидить у дуже незручному дитячому візку і навколо дзижчать якісь дивні комахи.

Він чув, як скаржиться Декан, чув стогони, які могли належати тільки Скарбію, і голос молодої жінки. Люди піклувалися одне про одного, але ніхто не звертав на нього жодної уваги.

Ну, якщо це піклування триватиме, тоді він збіса готовий також отримати трохи піклування.

Він голосно закашляв.

— Ти можеш спробувати, — сказав він, звертаючись до жорстокого світу в цілому, — влити мені в рота трохи бренді.

Над ним виникла проява, тримаючи лампу над головою. Вона мала обличчя п’ятого розміру в шкірі тринадцятого; вона стурбовано сказала: «У-у-ук?».

— О, це ти, — сказав Ридикуль. Він спробував швидко сісти на випадок, якщо Бібліотекар спробує зробити йому штучне дихання.

Сплутані спогади мерехтіли в його свідомості. Він пригадав стіну деренчливого металу, і потім щось рожеве, і потім... музику. Безкінечну музику, створену, щоб перетворювати живі мізки на крем-сир.

Він обернувся. Позаду нього була будівля, оточена натовпом людей. Вона припала до землі й вчепилася у неї в дивовижно тваринний спосіб, і якби було можливо підняти крило будівлі, можна би було почути поп-поп-поп присосок, які відриваються від поверхні.

Із неї било світло, і пара клубочилася з її дверей.

— Ридикуль отямився!

Виникли ще обличчя. Ридикуль подумав: це не Ніч душевного пундика, тож вони не в масках. О, бляха.

Він чув, як Декан за ним сказав:

— Я за те, щоб ми принесли сейсмічний перетворювач Герпетті і загилили його крізь двері. Більше жодних проблем.

— Ні! Ми надто близько до міських мурів! Нам просто треба розмістити привертальну точку Квондума в правильному місці...

— А може, запальний сюрприз Маслобура? — це був голос Скарбія.

— Спаліть його, це найкращий спосіб...

— Так? Так? Та що ти знаєш про військову тактику? Ти навіть не можеш правильно сказати «йо»!

Ридикуль вхопився за борти візка.

— Ніхто не проти розповісти мені, — сказав він, — якого хріна тут відбувається?

Людмила проклала шлях крізь ряди членів Клубу «Новий початок».

— Ви маєте зупинити їх, Архіректоре! — сказала вона. — Вони говорять про те, щоб знищити великий магазин!

В голові Ридикуля виникли більш неприємні спогади.

— Чудова думка, — сказав він.

— Але пан Бук все ще там!

Ридикуль спробував зосередитися на осяйній будівлі.

— Що, мертвий Кошіль Бук?

— Артур полетів назад, коли зрозумів, що його нема з нами, і він сказав, що Кошіль бився із чимось, що лізло зі стін! Він бачив багато візків, але вони на нас не зважали! Він дав нам змогу вибратися!

— Що, мертвий Кошіль Бук?

— Ви не можете розмагічити це місце на друзки, поки там всередині один із ваших чарівників!

— Що, мертвий Кошіль Бук?

— Так!

— Але він мертвий, — сказав Ридикуль, — хіба не так? Він сказав, що помер.

— Ха! — сказав хтось, на кому було набагато менше шкіри, ніж хотілось би Ридикулю. — Як це типово. Це неприкритий віталізм, ось що це таке. Закладаюся, вони б урятували звідти когось, якби тому пощастило бути живим.

— Але він хотів... він не був схильний... він... — Ридикуль наважився. Багато з цього було за межами його розуміння, але людей, схожих на Ридикуля, це надовго не зупиняє. Ридикуль був простий серцем. Це не означає