Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Блакитний вогонь спалахнув на мить.
Смерть опустив руку й озирнувся на решту двох.
Дехто сказав: Це ще не кінець.
Вони зникли.
Смерть обтрусив дрібку попелу зі своєї мантії, а потім рівно вгруз ногами у вершину гори. Обома руками він підняв над головою косу і прикликав усі менші Смерті, що постали у його відсутність.
За мить вони потоком ринули на гору блідою чорною хвилею.
Вони зливалися воєдино, як темна ртуть.
Так тривало довгий час, а потім припинилося.
Смерть опустив косу й обстежив себе. Так, всі тут. І знову він був самим Смертю, вмістивши всі смерті світу. Крім...
На мить він завагався. Десь була одна дрібка порожнечі, якась частка його душі, щось невраховане...
Він не міг переконатися, що це було.
Він стенув плечима. Без сумніву, він з’ясує. Водночас, багато роботи слід переробити.
Він поїхав геть.
Далеко, у лігві під клунею, Смерть Щурів ослабив лапки, що рішуче вчепилися в балку.
* * *
Кошіль Бук важко опустив обидві ноги на мацала, які зміїлися з-під плиток підлоги, й покульгав крізь пару. Мармурова плита розтрощилася, обсипавши його уламками. Потім він бив ногою стіну, несамовито.
Можливо, тепер шляху назовні не було, усвідомив він, а якщо і був, він не міг його знайти. В будь-якому разі, він був усередині почвари. Вона стрясала власні стіни в спробі його дістати. Щонайменше, він міг спричинити їй найжорстокіший заворот кишок.
Він попрямував до отвору, який був раніше виходом у широкий прохід, і незграбно у нього пірнув, перш ніж вона зчепила зуби. Срібний вогонь пробіг стінами. Тут було так багато життя, що його неможливо було вмістити.
Тут все ще залишалися кілька візків, які божевільно металися туди-сюди по тремтячій підлозі, такі ж розгублені, як і Кошіль.
Він рушив знов уздовж чогось, схожого на коридор, хоча більшість коридорів, якими він ходив за щонайменше сто тридцять років, так сильно не пульсували й не стікали вільгою. Інше мацало пробилося крізь стіну й підхопило його.
Звісно, воно не могло його вбити. Але воно могло позбавити його тіла. Як старого Одну-Людину-Відро. Доля гірша за смерть, напевне.
Він зупинився. Стеля кинулася на нього, розпластавши його по підлозі.
Він пошепки порахував і кинувся вперед. Пара пройшлася над ним. Він знов послизнувся і випростав руки. Він відчував, як втрачає контроль. Було надто багато речей, якими треба керувати. Бог з нею, з селезінкою, надто багато зусиль забирало просто продовжувати рухати серце і легені.
— Топіарі!
— Якого хріна ти маєш на увазі?
— Топіарі! Зрозумів? Йо!
— У-у-ук!
Кошіль подивився затуманеними очима.
А. Очевидно, він утратив контроль і над мозком теж.
Візок боком об’їхав пару, на його боках зависли туманні постаті. Одна волохата рука і одна рука, яка навряд чи досі лишалася рукою, сягнули вниз, підхопили його поперек тулуба, й закинули в корзину. Чотири крихітні коліщата ковзнули по підлозі, і візок врізався в стіну, потім виправився і поторохтів геть.
Кошіль приглушено усвідомив голоси.
— Запускай, Декане. Я знаю, ти тільки цього й чекаєш.
Це був Архіректор.
— Йо!
— Ти вб’єш її остаточно? Я не думаю, що ми зрадіємо їй у Клубі «Новий початок». Не думаю, що вона активістка.
Це Редж Шкарбан.
— У-у-ук.
Це Бібліотекар.
— Не хвилюйся, Кошелю. Декан збирається зробити щось військове, очевидно, — сказав Ридикуль.
— Йо! Ха!
— Ой, боженьки.
Кошіль побачив, як поруч пропливає рука Декана, в якій щось поблискує.
— Що ти збираєшся використати? — сказав Ридикуль, поки візок летів крізь пару. — Сейсмічний перетворювач, привертальну точку чи запальний сюрприз?
— Йо, — сказав Декан із задоволенням.
— Це трошки занадто чи не так? І до речі, якщо ти скажеш «йо» ще хоч раз, Декане, я особисто викину тебе з Академії, зажену на Узбіччя найменшими демонами, яких тільки може викликати чудотворство, роздеру на неймовірно крихітні клаптики, перемелю на фарш, перероблю на суміш, схожу на тартар, і виверну в собачу миску.
— Й... — Декан зустрівся поглядом із Ридикулем. — Йасно. Ясно. О, ну вас, Архіректоре. Яка користь від того, щоб керувати космічною рівновагою і знати секрети долі, якщо не можна що-небудь підірвати? Будь ласочка? Я вже їх наготував. Ви ж знаєте, як розлагоджується інвентар, якщо його не використати, наготувавши...
Візок продзижчав угору тремтячим схилом і розвернувся на двох колесах.
— О, гаразд, — сказав Ридикуль. — Якщо для тебе це так багато важить.
— Й... перепрошую.
Декан почав гарячково пошепки бурмотіти, а потім закричав:
— Я осліп!
— Твоя пов’язка бонсай сповзла тобі на очі, Декане.
Кошіль застогнав.
— Як ти почуваєшся, брате Буче? — безладні риси Реджа Шкарбана перекрили Кошелеві огляд.
— О, знаєте, — сказав Кошіль. — Могло бути краще, могло бути гірше.
Візок зрикошетив від стіни й смикнувся в іншому напрямку.
— Як там просуваються ці замовляння, Декане? — спитав Ридикуль крізь зчеплені зуби. — В мене серйозні труднощі з контролем над цією штукою.
Декан пробурмотів ще кілька слів, а потім раптово змахнув руками. Октаринове полум’я ринуло з кінчиків його пальців й приземлилося десь у тумані.
— Йє-є-ху-у! — радісно вигукнув він.
— Декане?
— Так, Архіректоре?
— Зауваження, яке я зробив нещодавно щодо слова на Й...
— Так? Так?
— Воно достеменно включає і йє-є-ху-у також.
Декан повісив голову.
— О. Так, Архіректоре.
— А чому все не бабахнуло?
— Я заклав маленьку затримку, Архіректоре. Я подумав, можливо, нам треба буде забратися, перш ніж це станеться.
— Чудова думка, друже.
— Скоро ми тебе витягнемо, Кошелю, — сказав Редж Шкарбан. — Ми своїх не кидаємо. Хіба це не...
А потім підлога розчахнулася перед ними.
А потім і за ними.
Штука, яка постала з розтрощених плит підлоги, була водночас безформною й мала безліч форм. Вона люто корчилася і клацала над ними своїми трубками.
Візок перехнябився і зупинився.
— Магія ще є, Декане?
— Е-е-е... ні, Архіректоре.
— А замовляння, які ти щойно вимовив, вибухнуть?..
— Тепер у будь-який момент, Архіректоре.
— Тож... що б не сталося... це станеться і з нами?
— Так, Архіректоре.
Ридикуль погладив Кошеля по голівці.
— Вибач за це, — сказав він.
Кошіль незграбно розвернувся, щоб зазирнути в прохід.
За Маткою щось виднілося. Воно мало вигляд як цілковито звичайнісінькі двері спальні, які пересувалися маленькими перебіжками, ніби хтось обережно штовхав їх перед собою.
— Що це?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жнець, Террі Пратчетт», після закриття браузера.