Читати книгу - "Богун, Яцек Комуди"

Якусь мить вони дивилися один другому в очі… Богун і Собеський. Людина, якій не довелося стати руським гетьманом, і людина, якій не довелося стати королем Речі Посполитої трьох народів. І в ту ж саму мить у Богуна крізь голову промайнула думка, скільки ж великих справ, скільки славних перемог могли б вони одержати разом… Без курвиних синів московських, прусських і цісарських, без турецьких та татарських поганих… Але тепер вже було пізно. Все це повинно було йти на смерть. На знищення…

Собеський махнув булавою, і тоді блиск вогню розсвітив острожки. Картауни, октави і шланги[126] рикнули басом. Зі свистом та гуком ядра впали в ряди запорізької піхоти, пропахуючи в них криваві борозни, розриваючи людей на штуки м’яса, викидаючи наверх залишки. А потім Собеський знизив булаву до козацьких рядів.

Пішли гусари. Спочатку шагом, стремено в стремено, потім все швидше.

— Далі! Далі! — скрикнули ротмістри і поручники.

Гусарія пішла риссю. І на відстані у сто кроків перейшла в кар’єр, а потім в галоп. Шум крил понісся аж до козацьких рядів, але перед тим до них дійшов от голос більш страшніший, могутній тупіт тисяч копит, свист повітря, яке прорізали вістря, та хропіння гусарських коней.

Богун перехрестився, повернувся до тремтячих та переляканих молодців.

— Тримайте стрій, браття! Разом, бо поділені ви ніколи ляхів не втримаєте!

А потім ліс копій знизився до кінських голів, спав з шелестом та фуркотом. Гусари помчали з усією швидкістю, найстрашнішим та найширшим галопом, наче панцерна лавина, що скочується з пагорбів на козацькі загони!

Спалах вогню пролетів вздовж рядів запорізької піхоти. Де-не-де зламався польський шик, впав кінь, звалився на землю вершник. Тільки часу вже не було…

Гусари вскочили в ряди запоріжців ніби вітер, що валить молодий ліс. В мить, коротшу за блимання оком, панцерна хвиля захопила перед собою козацьку кінноту з піхотою, роздавила їх та подавила копитами з тріском ламаних копій. А потім, до того, як розгін припинився, над головами лицарів засвітилися срібні блискавки польських шабель та палашів.

— Бий! Вбивай!

Нестримний, страшний ураган налетів на розпорошені козацькі ряди. Кальницький полк розбігся в різні сторони в одну мить; бо його рубали та сікли шаблями. Богун несподівано опинився в юрбі молодців, його штовхали і гнали в сторону ріки. Марно взивав він бійців, щоб ті отямилися, бив козаків булавою по головах та спинах. Хтось схопив повіддя його коня, хтось хляснув коника по крупові та вихопив його з битви.

Козаки тікали по всьому фронтові. Побачивши атаку гусарії, подалися назад черкаський та корсунський полки, змішалися один з другим, бігли в сторону ріки, в сторону Четвертинівки та Ладижина; семени ховалися по кущах та ярах, гусари ж сікли їх без віддиху та милосердя, валили на землю та наздоганяли, доки труби з табору не припинили погоню.

А потім, коли вершники розпорошилися, коли стали повертати до табору, серед диму та пилу блиснули стволи мушкетів Хоувальдта та Батлера. Загони німецької та шотландської піхоти Пшиємського прийшли на допомогу польській кавалерії. Вони двічі випалили в дим та куряву, після чого налетіли на козаків зі своїми палашами та рапірами.

Битва була завершена.

— Хмельницький та Богун побиті!

Калиновський звісив голову. Обідраний зі знаків його гідності, пильнований у власній квартирі мов полонений, він навіть не міг мріяти, щоб знову встати на чолі війська. Його відчай підсилював факт, що хоча Пшиємський та ротмістри заложили конфедерацію, за що погрожувала шибениця, однак, то вже була сила, з якою повинні були лічитися як король, так і сейм. А гетьман знав, що вся справа повинна була закінчитися угодою з військом, як закінчувалися давні зв’язки, рогачевська чи львівська конфедерації. Калиновський знав, що на липневому сеймі, на якому, напевне, ця справа буде заявлена, буде достатньо його ворогів, хоч би Лянцкоронських, які стануть драти горлянки проти нього. А якщо б конфедератам вдалося б віднести перемогу над Хмельницьким, що ніколи до того не вдавалося Калиновському, це був би кінець мріям про велику булаву, в в майбутньому — і про корону…

Гетьман підняв голову. Драгуни, які пильнували за квартирами, кудись завіялися. На сторожі стояв лише один жовнір. Тим часом, десь в голові Калиновського народився шепіт. І він був все більш голосний, все більш настирний. Гетьман усміхнувся, пізнаючи голос Альтемберга. Він піднявся і підійшов до драгуна.

— Вина, — прохрипів він. — Вина принеси.

— Ваша милість, не маю я наказів…

Одним рухом Калиновський вирвав у нього кинджал з піхов, після чого вдарив клинком просто в серце. Драгун рвонувся, захарчав, але рука гетьмана притримала його на місці. Калиновський випустив безвладне тіло охоронця, дозволив, щоб той впав на землю, а потім вийшов з намету. Весь табір був оповитий димом та пороховими парами від пострілів. З наметів та з лазарету доносилися стогони поранених. По проходах мчали драгуна на конях, до редутів везли вози та ящики з порохом та ядрами і кулями.

— Кінець, — прошепотів гетьман.

Він обминав поранених, намети та вози, прокрадався вуличками табору ніби дух — блідий, тремтячий від ненависті, дивлячись на усіх страшними, гарячечними очами.

Затримався він там, де помітив укладені стерти сухого сіна… А поряд відкриті, ніким не пильновані вози та ящики з амуніцією, наповнені барилками з порохом.

Калиновський зайшовся страшним, гаркітливим сміхом. А потім взяв до рук ще тліючу мазницю зі смолою.

— В пекло, — прошепотів він. — Час іти до пекла, пане Пшиємський!

Немов би вдарив грім, коли зі страшним гуком та блиском вибухнули вози з порохом та гранатами. Величезний сніп вогню стрелив високо догори, затремтів, опав, і тоді вітер поніс над табором снопи іскор та пломені. Дуже швидко зайнялися вогнем коляски, намети та дерев’яні блокгаузи. Величезна вогняна стіна знеслася поміж редутами та люнетами, заповненими німецькою піхотою та становиськами кавалерії; якби-то розідрала навпіл польську армію. В таборі почався замет, піднявся крик, з вогню випадали ошалілі коні, що тягнули вози у вогні, вибігали, не дивлячись куди, попечені люди, що кричали на весь голос.

Захеканий, поранений, покритий кров’ю та потом Богун зупинився. Усміх тріумфу викривив його обличчя.

— Ось