Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

– Не забрудніть пальців, – у думках попередив я Мельпомену, і вона почула думку, бо, минаючи, непомітно для господині хитнула головою, щоб я не сумував.

– Мальпомено, дорога, я не сумую. Я не дам собі ради, – майже вимовив я, хоч Мельпомена вже зникла, і крізь високу прозору зачіску господині помітив, що біля пюпітра, звідки прийшла господиня (вона все ще існувала переді мною, хоч я її якось не чув) відбувалося щось нове.

За пюпітром стояв поет-господар, якого я щойно бачив у глибокій задумі в кріслі, і хукав на даму, знамениту, як запевняв збирач автографів, своїми листами-стрічками до приятельки, наче та дама перетворилася на гарячий чай на блюдці, на який треба було хукати. Я ж їй тис нещодавно руку, пригадав я. Ця дама вимахувала тепер диском із стрічкою перед опецькуватим магнетофоном (імовірно вона таки уламала Адусю Адольдівну, бо той самий футляр я пізніше бачив у Адусі Адольдівни).

– Ви поза чергою, – кричала вона, і з неї сипалися рожеві хмарки.

– Ну і що з того, що поза чергою! Я ж вам кажу, на мене зійшло позачергове надхнення. Я мушу прочитати цей вірш. Я зараз скінчу. Це ж лише один вірш. Вінок бурштин- них… – говорив господар.

– За розписом, за вашим власним розписом, тепер моя черга! Невже ви не могли почекати, заки я вкладу наговорену стрічку в магнетофон? Ви скористалися тими кількома секундами, що я прогаяла біля магнегофона!

– Надхнення не чекає. Вінок з бурштинних.

– О, – простогнала дама і включила магнетофон.

Кілька секунд магнетофон і голос господаря змагалися, а тоді голос господаря з вереском вирвався нагору.

– Та ви знаєте, що ви в моєму домі! Як ви смієте! Я вас більше ніколи!..

– Це я від хвилювання натиснула не той ґудзик на магнетофоні, – якось відразу присмирніла дама.

– У моєму власному домі! – господаря била пропасниця, і він на очах тоншав.

– Я справді не навмисне!

– Мені…

– О, вірте мені! Я ладна спокутувати!

– Вінок з бурштинних …

– О!..

– А ви не звернули уваги, які у мене мистецьки правдиві персонажі? – об’явилася переді мною самим звуком, бо постаті її я якось не бачив, господиня, і з тембру її голосу я зрозумів, що вона ні на мить не відходила від мене і весь цей час говорила до мене, цілком іґноруючи, що в неї діялося за спиною біля пюпітру, де її чоловік деклямував свій вірш під лемент дами, що славилася листами-стрічками до приятельки.

– Це просто не дається переочити, – зупинилася вона, і ЇЇ могутній бюст заколивався, як купа млинців.

– Ви ж помітили, усі персонажі живцем з натури, все до слова – правда, а разом з тим не чується плаского реалізму. Це, властиво, і є привілей великих мистців. Теперішні письменники проходять повз життя, або докорінно нехтуючи ним, або впадаючи в вкрайній реалізм. Я ж відтворюю життя. Я даю йому той живчик, який… сасаса. Той так званий реальний реалізм, ґумовий реалізм, який дається тільки вибраним, і то не всім. Хіба не правда, який у мене!.. Хіба? Хіба? Хіба?

– Так, так … Я … погоджуюся з вами, хоч признаюся, мій відвідувач … Тобто, вибачте Бога ради, я хотів сказати зовсім не те. Я хотів сказати, мені важко стежити за вашими думками. Справа в тому… Я, знаєте, якось усе життя займався виключно антикварними справами. Тому я вам зараз поясню. Я антиквар. Признаюся вам щиро, я не мав нагоди… Ви не ображайтеся, будь ласка. Допоможіть мені. Я шукаю свого клієнта. Він у вас бував, і ви… Якби ви погодилися мені допомогти! Я вас благаю, ви мене врятуєте, сказавши про нього хоч найголовніше …

– Література – це те, де я найохопніше.

– Я на вас покладаю всю надію. Ви мій єдиний порятунок. Мій клієнт …

– Література – це …

– Мій клієнт… Ви напевно його знаєте. Ви мусите його знати. Бодай найголовніші дані з його життя. Благаю вас, рятуйте мене!

– Найвсеохопніше, що володіє усією …

Якщо я її притисну в кут своєю настирливістю … Господи, я мушу примусити заговорити її про мого відвідувача! Поможи мені це якось зробити, бо я сам не здолаю, захвилювався я, чуючи, як мені надходить кінець.

Тільки, видно, кути існували лише в моїй уяві і лише для мене, а господиня рухалася поза їх вимірами.

– Ви мали б знати мого клієнта, – з розпачем дедалі слабше подавав я ознаки життя, стежачи за рухом її вуст, чи не з’явиться на них щось про мого відвідувача. Напевно шукачі золота з таким нетерпінням дивилися на дно сита, промиваючи пісок. Тільки тут золото не з’являлося, і я чув, як Дерев’янію. Ще хвилина, і я втрачу назавжди спроможність не лише говорити, а й відчувати, чи я взагалі ще існую.

– Мій клієнт, – кволо спробував я, вже тільки щоб пересвідчитися, чи я здатен ще вимовити слово, і зауважив, Що господиня заметушилася.

Нарешті, Господи, дійшло, подумав я і почув:

– Ви чарівний співбесідник. Я наперед знала, що ви погодитеся зі мною. Зрештою, все, що я кажу, таке наявне, аж просто виключене, щоб хтось не погодився. Вибачте, я вас тепер залишу на хвилинку. Хочу глянути на дітей, чи все готове. Вони зараз виступатимуть. Ви їх ще не бачили? Нічого, за кілька хвилин матимете нагоду їх сповна оцінити. Діти виняткові, і це я кажу не тому, що я їх мати. Ви самі побачите.

Вони успадкували мої мистецькі здібності. Ради одних таких дітей вже варто жити. Якби ви знали, яке це чудо! Навіть якби від мене особисто нічого не лишилося, жодної духової спадщини (а це, звичайно, виключене), то і тоді я далі житиму в них, і діти мої передадуть пам’ять про мене своїм нащадкам. Я існуватиму в них не тільки духово, а й біологічно.

– Слухайте, про мого клієнта … – прошепотів я, та господиня вже попливла від мене за канделябри.

– Ну, що я маю робити? – про себе побідкався я і побачив збирача автографів, який все ще сидів на тому самому місці на дивані біля дверей і в’їдливо поглядав на мене, ніби тішачися з того, що я щось непоправне накоїв.

– Рятуйте мене, – поглядом попросив я, чуючи якимсь додатковим розумом, що напевно я розпитував не так, як це належало б, і тому за браком відповідної настирливості! або якоїсь особливої манери, яку треба було мати при розпитуванні і якої я