Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

– Допоможіть, – наполовину подумав, наполовину вимовив я, помічаючи, що в мене зникає підлога під ногами.

– Ну, чого ж ви засумували? Що з вами?

– Або ви мені допоможете, або …

– Попросіть у Мельпомени нектару і кілька кексів, заразом і для мене, і викиньте з голови турботи. Що з вами? Чого ви скисли?

– Слухайте, – передихнув я, чуючи, як на мене насувається щось таке, після чого я або змушу збирача автографів, оскільки мені не поталанило з господинею, заговорити про мого відвідувача, або світ завалиться і я потягну за собою в прірву всіх присутніх. – Слухайте!

Мій голос зірвався, потім мені наче вклали чужий голос, який мені заважав у роті, і, як з далекої віддалі, я почув, що користуюся цим новим голосом.

– Ви знаєте усіх, хто тут буває?!

– Нате, випийте з моєї склянки. Вам недобре?

– Ви напевно знаєте мого клієнта. Якщо ви знаєте усіх, хто тут буває, то ви і його знаєте. Мусите його знати! – І, від швидкости, заплітаючися в словах, як у погребальних обмотках, я кинувся описувати мого відвідувача, раз, тоді ще раз, бо мені після кожного опису здавалося, що я забув його найсуттєвіші ознаки, і збирач автографів не впізнає його з моїх слів.

– Ви знаєте його?

– Певно, що знаю!

– Знаєте?

– Ще б не знати! Я про кожного розкажу вам усе до нитки!

– Господи, невже знаєте?

– Знаю.

Нарешті! Яке щастя! Я так і прочував. Він мусів його знати. Яка важлива наполегливість! Одразу подіяла. Треба було від початку так розпитувати. Шкода, що я з господинею промарнував стільки часу. Якби я зразу поставив руба: знаєш чи не знаєш. Тепер звичайно господині я не потребував. Мені цілком вистачало свідчень товстуна, бо коли він знав, то він уже докладно розкаже. А він знав мого відвідувача. Боже мій, це вирівнювало одразу всі нещастя. Тепер тільки… Насамперед прізвище мого відвідувача, де він буває, де народився, ну і звичайно, чим він займається. Господи, хоч би не луснути від радости.

– Прізвище? О так, певно. Прізвище вашого клієнта? Це ваш клієнт? Так, я пригадую. Навіть дуже добре пригадую. Тільки як же його прізвище? Щось на «М» чи на «С», ні, ну Щось такого! Я ж його знаю! Чекайте, чекайте. Ну, подумайте, і трапиться ж таке! Ну, ну, зараз спаде на думку. Я ж його так добре знаю. Це ж просто небагненно. Воно крутиться у мене на язиці, зараз, зараз. Уже, вже, от, здається, натрапив. Ой, Боже ж мій, – шарпонувся раптом збирач автографів, аж диван задвиготів, ніби товстун не підскочив, а повалився на нього, – я зовсім забув, що маю ще сьогодні полагодити одну Дуже пильну справу, від якої залежить… Не хочу утруднювати вас подробицями. Ах, ти ж Господи, от пам’ять! Мушу негайно геть. Як мені прикро, що доведеться перервати нашу розмову. Мені було справді приємно. Однак справа дійсно невідкладна. Та це нічого. Приходьте завтра до мене до хати, ось вам моя адреса, і я розкажу вам усе, чого тільки ваша душа забажає. Тоді матимемо більше часу. Отже згода?

– Ви… – тільки вимовити решти я так і не спромігся.

– Так, так, я мушу бігти. І як це я забув, що сьогодні конче маю залагодити таку важливу справу! От голова! Ну, то я побіг. Ви ще лишаєтеся?

– Ааа …

– Ви себе недобре почуваєте? Так, справді, тоді вам ліпше лишитися. Я сам би охоче лишився, проте – невідкладна справа. Нічого не вдієш. Мушу. Обов’язок. Ага, ще одне. Ледве не забув. Нічого в голові не тримається. Старість, як то кажуть, не радість. Чи не змогли б ви завтра взяти для мене автограф однієї славетної кінозірки? Ця кінозірка десь о полудні прибуває на центральний вокзал, а я саме в той час, як на лихо, зайнятий. Тільки взяти автограф і більше нічого!

– Ааа…

– Не подумайте, боронь Боже, ніби я наперед вимагаю від вас послуги за послугу, за те, що я розкажу усе до нитки, справді, усе до нитки про вашого клієнта! Я знаю, ви не відмовите мені в такій дрібничковій послузі, оскільки я сам не встигну взяти цього автографа за браком часу. Звичайно, я не вимагаю від вас цієї послуги. Ба більше. Скажу відверто: нехай вас не турбує, що коли я не отримаю згаданого автографа, на якому мені дуже залежить, справді дуже залежить, я не захочу нічого розповісти про вашого клієнта. О ні! Можу вас заспокоїти, я винятковий. Інша людина, звичайно, не проронила б і слова про вашого клієнта, не отримавши обіцяного автор- графа, який я обов’язково мушу мати. Мало того, образилася б на віки вічні, що ви не зробили їй такої крихітної, так би мовити, просто людяної послуги, яку, щиро казавши, навіть послугою важко назвати, а радше почуттям обов’язку ввічливосте, елементарної ввічливосте. Проте, як я вже згадав, я відмінний від усіх інших. Я сам себе часто угрущаю: ти занадто добрий для цього світу, де ж такій людині жити серед черствих людей? Тільки що вдієш, таким я вже народився, а себе не переломиш. У кожного своє покликання, це справді так, і ви, самозрозуміло, не відмовитеся взяти для мене цей авторграф, бож я дійсно ладен вам розповісти усе, що ви лише побажаєте. А я маю, що розказати, вірте мені. Отже домовилися. Ще Раз: не забудьте автограф! Тримайтеся. Я побіг. На все добре!

– На все добре, тільки ж ви …

Та збирач автографів уже щез, залишивши за собою дірку в повітрі.

Боже, що ж це діялося? Щойно я домігся від нього визнання, що він знає мого відвідувача, як його вже химера проковтнула. Взяти йому автограф, щоб він нарешті усе розповів про мого відвідувача?!

Я відчув раптом, як я перестав існувати. Я нічого не думав, не хвилювався, мене просто не стало. Скільки це тяглося, не знаю. Біля мене не виявилося свідків, щоб простежити тривалість моєї відсутности від самого себе, а коли я почав усвідомлювати, мовляв, я – це все таки я, мені здалося, що я вже інша людина, хоч я все ще антиквар, все ще рвуся довідатися будь-які дані про мого відвідувача і це мені нав’язують іти брати автограф. Послуга за послугу. Збирач автографів зумів вичути, наскільки потрібні мені дані про мого відвідувача і тому вимагав послуги за послугу. Мовляв, він мені, а я йому. Ясно. Тільки як це виглядало для мене! Я в ролі збирача