Читати книгу - "Королівство шахраїв"

— Гадаю, нам потрібно знайти шлях до кар’єру, — припустив Джаспер.

Вілан кашлянув.

— Ні, не потрібно. Зайдемо до універсальної крамниці.

— Але ти казав Бреккерові, що мінерал...

— Він міститься в усіх можливих фарбах та емалях. Я просто хотів запевнити, що маю причину навідатися до Олендаала.

— Вілане Ван Еку, ти збрехав Казові Бреккеру. — Джаспер притис руку до грудей. — І це зійшло тобі з рук! Ти десь цього навчався?

Вілан відчув сміховинне задоволення, аж поки не подумав, що Каз про все дізнається. А тоді з’явилося відчуття, що трохи нагадувало те, коли він уперше спробував бренді та все скінчилося тим, що він виблював усю вечерю собі на черевики.

Універсальну крамничку вони знайшли посередині головної вулиці, а щоб придбати все потрібне, їм знадобилося лише кілька хвилин. Коли вони поверталися, чоловік, який вантажив фургон, помахав їм рукою.

— Чи ви, хлопці, роботу шукаєте? — недовірливо запитав він. — Жоден із вас не здається спроможним пропрацювати цілий день у полі.

— Ви здивуєтеся, — озвався Джаспер, — нас найняли виконати деяку роботу поблизу Святої Гільди.

Вілан нервово чекав, що буде далі, але чоловік лише кивнув.

— Ви ремонтуєте шпиталь?

— Так, — охоче погодився Джаспер.

— Твій друг не з балакучих.

— Шуанець, — пояснив стрілець, здвигаючи плечима.

Літній чоловік у відповідь щось згідно буркнув і додав:

— Застрибуйте всередину. Я їду до кар’єру й можу підвезти вас до воріт. Для чого квіти?

— Там, у Святій Гільді, у нього є пасія.

— Ще та, мабуть, штучка.

— Кажу вам, до жінок у нього поганий смак.

Вілан замислився, чи не виштовхати Джаспера з фургона.

З обох боків ґрунтова дорога межувала із чимось схожим на пшеничні та ячмінні поля, навколо простиралися рівнинні землі, подекуди поцятковані клунями й вітряками. Фургон їхав швидко. «Навіть трохи зашвидко», — подумав Вілан, коли вони підстрибнули на глибокій вибоїні. Він зі свистом вдихнув.

Фермер засміявся.

— Це корисно. Масажує печінку!

Вілан ухопився за бік, шкодуючи, що після всього не виштовхнув Джаспера з фургона й сам не вистрибнув слідом. На щастя, за два кілометри фургон пригальмував перед двома кам’яними стовпами, що позначали довгу під’їзну доріжку.

— Далі я не поїду, — оголосив фермер. — Не хочу мати нічого спільного із цим місцем. Забагато страждань. Часом, коли здіймається правильний вітер, чутно, як вони сміються і кричать.

Хлопці ззирнулися.

— Хочете сказати, там живуть привиди?

— Думаю, що так.

Вони подякували й радо вислизнули на дорогу.

— Коли впораєтеся тут, пройдіть іще кілька кілометрів дорогою, — запропонував водій. — У мене є двійко акрів, які потрібно обробити. П’ять крюґе на день — і спатимете в клуні, а не просто неба.

— Звучить багатообіцяльно, — відгукнувся Джаспер, махаючи, але щойно вони відвернулися, рушаючи дорогою, що вела до церкви, поскаржився:

— Назад ідемо пішки, гадаю, я забив ребро.

Коли водій зник із їхнього поля зору, хлопці поскидали пальта й кашкети, під якими виявилися чорні костюми, що їм завбачливо порадив піддягнути Каз, і поскладали знятий одяг за стовбуром дерева.

— Скажете їм, що вас прислав Корнеліс Смеет, — підказав їм Бреккер. — Що ви перевіряєте для пана Ван Ека, чи доглядають за могилою як слід.

— Чому? — не зрозумів Вілан.

— Бо якщо ви стверджуватимете, що ти — Ван Еків син, вам ніхто не повірить.

Дорогу оточили тополі, а коли хлопці перетнули пагорб, перед їхніми поглядами постала будівля: триповерхова споруда з білого каменю, невисокі граціозні сходи попереду вели до аркоподібних вхідних дверей. Під’їзна доріжка була охайно викладена гравієм і огороджена з обох боків невисоким тисовим живоплотом.

— Хіба це не схоже на церкву? — поцікавився Джаспер.

— Може, колись тут був монастир або школа? — припустив Вілан. Він прислухався, як скрипить під черевиками гравій. — Джаспере, ти добре пам’ятаєш свою матір?

Хлопчик бачив чимало різних усмішок на стрільцевому обличчі, проте та, що розквітла на його обличчі зараз, була новою, повільною й так щільно стиснутою, наче рука з виграшною комбінацією.

— Так, вона навчила мене стріляти. — Ось і все, що він сказав.

Вілан хотів поставити сотню запитань, проте що ближче вони підходили до церкви, то менше він міг сформулювати думку і втримати її в голові. Ліворуч від церкви хлопчик побачив гліцинію, яка щойно розквітла, у весняному повітрі висів насичений солодкий аромат фіолетового цвіту. Трохи далі, за церковним газоном і праворуч, виднілися ковані ворота й паркан, що відгороджував кладовище, у центрі стояла висока кам’яна постать — жіноча, здалося Віланові, ймовірно, Святої Гільди.

— Там, мабуть, цвинтар, — сказав він, міцніше стискаючи квіти. «Що я тут роблю?» Знову це запитання, і раптом виявилося, що він не знає відповіді. Каз мав рацію. Це було по-дурному сентиментально. Що доброго в тому, щоб побачити могильний камінь із материним іменем на ньому? Він навіть не зможе його прочитати. Але вони вже подолали весь цей шлях.

— Джаспере... — почав Вілан, але тієї самої миті з-за рогу з’явилася молода жінка в сірому робочому одязі, яка штовхала перед собою наповнену землею тачку.

— Ґуд морґен, — озвалася вона до хлопців. — Чи можу я вам допомогти?

— Доброго ранку, — м’яко відповів Джаспер. — Ми приїхали до вас із бюро Корнеліса Смеета.

Жінка насупилася, і Вілан додав:

— Від імені високоповажного Радника Яна Ван Ека.

Вочевидь, вона не помітила, як затремтів його голос, бо її чоло одразу розгладилося й обличчя осяяла усмішка. Її округлі щоки порожевіли.

— Звичайно. Але, зізнаюся, я здивована. Пан Ван Ек був до нас такий великодушний, хоча ми рідко чули від нього хоч слово. Невже щось негаразд?

— Зовсім ні, — заспокоїв її Вілан.

— Просто нова політика, — підтвердив Джаспер. — Більше роботи для кожного.

— Хіба колись було інакше? — знову всміхнулася жінка. — Бачу, ви принесли квіти.

Вілан кинув погляд на букет. Той здавався меншим і розхристанішим, ніж він гадав.

— Ми... так.

Жінка повитирала руки об своє безформне вбрання і сказала:

— Я відведу вас до неї.

Але, замість того щоб повернутися в напрямку кладовища, вона рушила до входу.

Джаспер здвигнув плечима, і хлопці покрокували за нею назирці. Коли вони підіймалися низькими кам’яними східцями, щось холодне поповзло Вілановим хребтом.