Читати книгу - "Королівство шахраїв"

— Норовисті монахи, — припустив Джаспер, але не посміхнувся.

Передня вітальня була у два поверхи заввишки й мала викладену білим кахлем із витонченими синіми тюльпанами підлогу. Вона не нагадувала жодну із церков, що їх доводилося бачити Віланові. У кутку стояв великий стіл, а на ньому — ваза з квітами гліцинії, яку хлопчик помітив на вулиці. Він глибоко вдихнув. Пахощі заспокоювали.

Жінка відімкнула велику шафу і трохи покопирсалася там, а потім дістала товсту теку.

— Ось вона: Марія Гендрікс. Як бачите, усе до ладу. Поки ми її причепуримо, можете погортати папери. Наступного разу можна уникнути затримки, якщо ви повідомите нас про свій приїзд заздалегідь.

Вілан відчув, як пішов поза шкурою мороз. Він спромігся кивнути.

Жінка вибрала із шафи важке кільце з ключами й відімкнула блакитні двері, що вели кудись із вітальні. Вілан почув, як вона повернула ключ у замку з другого боку. Він поклав букетик польових квітів на стіл. Їхні стебельця були зламані. Хлопчик стискав їх занадто міцно.

— Що це за місце? — запитав він. — Що мається на увазі під «причепуримо її»? — Його серце зайшлося в шаленому ритмі, наче метроном, налаштований на неправильний темп.

Джаспер гортав папери, ковзаючи поглядом по сторінках.

Вілан перехилився через стрільцеве плече і відчув, як стискає його в обіймах безнадійна, задушлива паніка. Слова на сторінці були безглуздими карлючками, чорною мішаниною комашиних ніжок.

Він силувано вдихнув.

— Джаспере, прошу, — заблагав він тоненьким пронизливим голосочком, — прочитай мені це.

— Вибач, — поспішно відповів стрілець. — Я забув. Я... — Вілан не міг зрозуміти Джасперового виразу обличчя: сум, спантеличеність. — Вілане... Гадаю, твоя мати жива.

— Це неможливо.

— Твій батько ув’язнив її.

Вілан похитав головою. Такого не могло бути.

— Вона захворіла. Легенева інфекція...

— Він стверджує, що вона жертва істерії, параної та манії переслідування.

— Вона на може бути живою. Він... Він одружився вдруге. А як щодо Еліс?

— Я думаю, що він визнав твою матір душевнохворою і скористався цим як причиною для розлучення. Це не церква, Вілане. Це притулок.

Свята Гільда. Його батько щороку надсилав їм гроші, але не благодійні внески. Для догляду за нею. Для її мовчання. Кімната раптом закрутилася.

Джаспер штовхнув Вілана на стілець біля столу та притиснувся до його лопаток, змушуючи нахилитися вперед.

— Затисни голову колінами, зосередь погляд на підлозі. Дихай.

Вілан змусив себе вдихнути, видихнути, глипнути на ті чарівні сині тюльпани в білих кахляних камерах.

— Розкажи мені решту.

— Тобі потрібно заспокоїтися, інакше вони здогадаються, що щось не так.

— Розкажи мені решту.

Джаспер видихнув і став далі гортати теку.

— Сучий син, — озвався він за мить. — Тут, у теці, є документ про передачу повноважень. Копія.

Вілан не зводив очей із кахлю на підлозі.

— Що? Що це таке?

Джаспер прочитав уголос:

«Цей документ, засвідчений перед обличчям Ґхезена, відповідає чесним діловими стосунками людей, уповноважених Керчем і його Торговельною Радою, і підтверджує передачу всього майна, нерухомості та законної власності Марії Гендрікс у керування Янові Ван Еку до того часу, поки Марія Гендрікс знову буде спроможною вести свої власні справи».

— «Передачу всього майна», — повторив Вілан. «Що я тут роблю? Що я тут роблю? Що я тут роблю?»

У замку блакитних дверей повернувся ключ, і жінка — медсестра, збагнув Вілан — знову пропливла крізь них, розгладжуючи фартушок на своїй сукенці.

— Ми готові прийняти вас, — повідомила жінка. — Вона сьогодні досить слухняна. З вами все гаразд?

— Мій друг трохи нездужає. По всіх годинах, проведених у кабінеті пана Смеета, йому забагато сонця. Чи можна попросити вас принести склянку води?

— Авжеж! — запевнила медсестра. — Ох, тут справді трохи задушливо.

Вона знову зникла за дверима, повторивши ту саму процедуру відмикання й замикання. «Вона чинить так, щоб пацієнти не повиходили».

Джаспер присів перед Віланом і поклав руки йому на плечі.

— Ві, послухай мене. Ти мусиш зібратися. Опануєш себе? Або просто підемо геть. Я скажу їй, що тобі не до цього, чи просто піду туди сам. Ми можемо спробувати повернутися одного...

Вілан глибоко уривчасто вдихнув повітря носом. Він не міг осягнути того, що сталося, не міг зрозуміти масштабів. «То просто виконуй за раз одну справу». Цієї техніки його навчив один із приватних учителів, намагаючись уберегти хлопчика від пригнічення, що викликала в нього кожна сторінка. Це не допомагало, особливо якщо над ним загрозливо нависав батько, проте Віланові вдалося скористатися порадою деінде. «Одну справу за раз. Підводься». Він підвівся. «З тобою все гаразд».

— Зі мною все гаразд, — повідомив він Джасперові. — Ми нікуди не йдемо. — Це було єдине, у чому Вілан був упевнений.

Коли медсестра повернулася, він узяв склянку води, подякував і випив. Потім вони з Джаспером пройшли за жінкою крізь блакитні двері. Він не зміг змусити себе зібрати розкидані столом зів’ялі польові квіти. «Одну справу за раз».

Вони йшли повз зачинені двері, минали щось схоже на тренувальні зали. Звідкись лунав стогін. У просторій вітальні дві жінки грали в щось, що нагадувало ріддершпель.

«Моя мати мертва. Вона мертва». Але ніщо всередині цьому не вірило. Більше не вірило.

Нарешті сестра привела їх до заскленого ґанку — через розташування на західному боці будівлі він усотував усе тепло сонячних променів. Одна стіна цілком складалася з вікон, і крізь них видніли зелена пляма шпитального газону та цвинтар удалечині. Це була ошатна кімнатка, на кахляній підлозі не було жодної плями. На мольберті біля вікна стояло полотно, на якому вже з’явився перший начерк краєвиду. До Вілана повернувся спогад: його мати стоїть за мольбертом у затильному дворику будинку на Ґельдстраат, пахне лляною олією, у порожній склянці стирчать чисті пензлики, її задумливий погляд оцінює обриси елінгу й каналу біля його підніжжя.

— Вона малює, — рішуче озвався Вілан.

— Весь час, — радісно погодилася медсестра. — Наша Марія — справжня художниця.

У візочку сиділа жінка, її голова похилилася, наче та намагалася не куняти, навколо вузьких плечей висився стіс ковдр. Зморшкувате обличчя, волосся кольору збляклого бурштину, помережане сивиною. «Колір мого волосся, — збагнув Вілан, — якщо дозволити йому вигоріти на сонці». Він відчув раптове полегшення. Ця жінка була занадто стара, щоб бути його матір’ю. Але потім вона підвела підборіддя, розплющила очі. Вони були