Читати книгу - "Королівство шахраїв"

— До вас відвідувачі, пані Гендрікс.

Губи його матері поворухнулися, але Вілан не зміг почути, що вона каже.

Жінка подивилася на них розумними очима. А потім її риси здригнулися, стали нечіткими й запитальними, наче впевненість покинула обличчя.

— А я... я вас знаю?

У Вілана боліло горло. «Чи впізнала б вона мене, — замислився він, — якби я й досі мав вигляд її сина?» Йому вдалося похитати головою.

— Ми зустрічалися... ми зустрічалися дуже давно, — сказав він. — Коли я був дитиною.

Вона щось промугикала і глянула на газон.

Вілан безпомічно повернувся до Джаспера. До цього він не був готовий. Його мати була давно похованим тілом, порохом у землі.

Джаспер обережно підвів його до стільця навпроти Марії.

— Ми маємо годину, перш ніж вирушимо назад, — тихо нагадав він. — Поговори з нею.

— Про що?

— Пам’ятаєш, що ти казав Бреккерові? Ми не знаємо, що станеться згодом. Це все, що в нас є. — Потім стрілець підвівся й перетнув приміщення до того місця, де сестра складала фарби.

— Скажіть-но, пані... Соромно зізнатися, але я не розчув вашого імені.

Медсестра всміхнулася, її щічки були округлими й рожевими, як зацукровані яблучка.

— Бетьє.

— Чарівне ім’я для чарівної дівчини. Містер Смеет просив, щоб я оглянув усе устаткування, поки ми будемо тут. Чи не заперечуєте ви проти того, щоб улаштувати мені невеличку екскурсію?

Вона повагалася, глипнувши на Вілана.

— Ми тут упораємося, — спромігся промовити Вілан занадто гучним і занадто щирим для його власних вух голосом. — Я лише поставлю кілька повсякденних запитань. Усе це частина нової політики.

Медсестра підморгнула Джасперові.

— Гаразд, тоді, гадаю, ми можемо швиденько все оглянути.

Вілан роздивлявся свою матір, думки бренькали неналаштованими струнами. Їй коротко підстригли волосся. Він намагався уявити її молодшою, в елегантній чорній вовняній сукні крамаревої дружини, з білим мереживом на комірці, з густими сяйливими кучерями, що їх покоївка заплела і вклала вигадливою мушлею.

— Привіт, — витиснув із себе він.

— Ви прийшли по мої гроші? У мене немає грошей.

— Ні, не по них, — слабко озвався хлопчик.

Вона була незнайомою, саме так, але було щось у тому, як жінка нахиляла голову, як сиділа, як її спина досі залишалася прямою. Наче вона сиділа за піаніно.

— Вам подобається музика? — запитав Вілан.

Жінка кивнула.

— Так, але її тут небагато.

Вілан витяг із сорочки флейту. Хлопчик цілий день подорожував із флейтою, притиснутою до грудей, наче якийсь секрет, тому вона досі була тепла від його тіла. Він планував заграти щось біля материної могили, наче якийсь ідіот. Каз добряче посміявся би з нього.

Перші кілька нот були хиткими, але потім він опанував своє дихання. Вілан знайшов мелодію, простеньку пісеньку, першу, яку вивчив. На мить здалося, наче Марія намагається пригадати, де могла її чути. А потім вона просто заплющила очі та слухала.

Коли Вілан закінчив грати, жінка попросила:

— Зіграй щось веселе.

Тож він зіграв каельський ріл, а потім керчинську хорову пісню моряків, до якої більше пасував би олов’яний свисток. Він грав усі пісні, що спадали на думку, але жодної плакальницької, жодної сумної. Жінка не розмовляла, хоча час від часу він помічав, як вона топає в такт музиці, а губи ворушилися, немов Марія знала слова.

Урешті-решт він поклав флейту на коліна.

— Як довго ви тут живете?

Вона й далі мовчала.

Хлопчик нахилився вперед, шукаючи відповіді в тих затуманених горіхових очах.

— Що вони з вами скоїли?

Вона ніжно поклала руку йому на щоку. Долоня була прохолодна й суха.

— Що вони з вами скоїли? — Вілан не знав, чи це відгук, чи жінка просто повторила його слова.

Він відчув, як боляче тисне в горлі клубок сліз, і спробував його проковтнути.

Двері розчахнулися.

— Ну що, гарно погостювали? — поцікавилася медсестра, зайшовши до кімнати.

Вілан поквапом запхав флейту назад за пазуху.

— Авжеж, — озвався він. — Схоже, усе в порядку.

— Ви двоє здаєтеся страшенно молодими для такої роботи, — зауважила медсестра, усміхаючись Джасперові так, що на щоках у неї з’явилися ямочки.

— Те саме можна сказати і про вас, — відгукнувся він. — Але самі знаєте, як це буває: молодих службовців завалюють найбільш рабськими завданнями.

— Ви незабаром іще повернетеся?

Джаспер підморгнув.

— Ніколи не знаєш наперед. — Він кивнув Віланові. — Нам потрібно встигнути на човен.

— Пані Гендрікс, скажіть до побачення! — підказала медсестра. Маріїні губи поворушилися, і цього разу Вілан був достатньо близько, щоб почути, що вона бурмоче. «Ван Ек».

На зворотному шляху зі шпиталю медсестра, не змовкаючи ні на мить, базікала з Джаспером. Вілан ішов позаду. Серце боліло. Що скоїв із нею його батько? Чи насправді вона божевільна? Чи батько просто дав хабара потрібним людям, щоб вони так сказали? Може, він накачав її наркотиками? Джаспер обернувся й коротко глипнув на друга: поки медсестра базікала, погляд його сірих очей був занепокоєний.

Вони майже дійшли до блакитних дверей, коли дівчина поцікавилася:

— Хочете подивитися на її картини?

Вілан рвучко загальмував. Потім кивнув.

— Гадаю, це буде найцікавіше, — погодився Джаспер.

Медсестра повела їх назад шляхом, яким вони прийшли, а потім відчинила двері, за якими, як виявилося, ховався прикомірок.

Вілан відчув, як підігнулися коліна, йому довелося вхопитися за стіну, щоб не втратити рівновагу. Дівчина нічого не помітила — вона теревенила й теревенила..

— Фарби, звичайно, дорого коштують, але, схоже, вони дарують їй неабияке задоволення. Це лише остання партія. Щопівроку нам доводиться виносити картини на смітник. Тут для них просто бракує місця.

Віланові захотілося закричати. Прикомірок був ущент набитий картинами — пейзажами, різноманітними краєвидами шпитального садка, озера в променях сонця та затінку, а ще там знов і знов повторювалося обличчя маленького хлопчика з рудими кучериками і яскравими синіми очима.

Мабуть, він-таки видав якийсь звук, оскільки медсестра обернулася до нього.

— О Господи, — озвалася вона до Джаспера, — ваш друг знову так зблід! Може, дати йому якусь стимулювальну пігулку?

— Ні-ні, — заперечив стрілець, обіймаючи Вілана рукою. — Але нам уже справді час іти. Це були надзвичайно інформативні відвідини.

Вілан не помітив, як вони поверталися доріжкою, оточеною тисовим живоплотом, як дістали свої пальта й кашкети з-поза дерев’яного