Читати книгу - "Молоко з медом"

Джаз-клуб виявився якоюсь дірою. Будинок, схоже, жодного разу не ремонтували, крізь старі нещільні вікна нещадно віяло холодом, а обдерті, укриті графіті стіни просто відлякували.

— Куди це ти мене привела? — пожартував Оскар, та насправді почувався він ніяково. Ну й місце вони собі знайшли!

— Вони грають у різних приміщеннях. Куди запросять. Робота така. От побачиш, тобі сподобається, — і вже махнула комусь рукою. На сцені сиділо трійко музикантів, які настроювали інструменти. Усі бородаті. Оскар збагнув, що той Єремій — мабуть, бородань, що сидів посередині, отой з найдовшою сивою бородою. Здалеку він скидався на святого Миколая. «Замість грати в гурті, чувак міг би стати кіноактором», — подумки усміхнувся Оскар. Бородань підвівся й підійшов до них. Спершу обняв матір і поцілував її в щоку, тоді простягнув руку хлопцеві.

— Єремій, — мовив він. — Радий познайомитися. Мама багато про тебе розповідала.

— Оскар, — відповів той, простягаючи руку у відповідь. Здається, долоня трохи спітніла. Хлопець сподівався, що бородань цього не помітить.

— Мушу йти, — чоловік кивнув на сцену. — Ми починаємо.

Звичайно, тут усі пили, і Оскар відразу розхвилювався, що для мами погано буде бачити всі ці кухлі з пивом. Але мама замовила колу.

— А ти? — спитала в сина. — Хочеш пива?

— Hi, — заперечив той. — Досить і кока-коли.

І тоді залунали перші звуки блюзу. Чувак співав щось про Алабаму. Отой її Єремій. І Оскар зізнався собі, що голос в нього був класний. Глибокий, низький, оксамитовий. І соло теж звучало непогано. Він навіть трохи заслухався. Та позирнувши на маму, побачивши її закоханий погляд, трохи злякався. А що, коли все піде не так… і цей чувак її покине. Мама знову може почати пити від туги. Або, якщо не покине, але мама перебуватиме в оточенні всіх цих музик — і знову почне пити, бо в цьому середовищі всі бухають. Він цього не сприймав. Але, звичайно, не міг ніяк виказати свого незадоволення. Тому, коли мама спитала, чи йому сподобалося, Оскар відповів:

— Супер, мамо, вони круті.

І мама аж зашарілася від гордощів.

Наталія спускалася на лижах з вершини Носаля. Нарешті наважилася! Вона завжди боялася цієї гори, але подумала, що досить з неї безкінечних вправлянь на тренувальному майданчику. Раніше вона вже спускалася із Шимошкової, і все нормально. А тут був вибір: або дуже легкий спуск, або цей. Люди казали, що нагорі зовсім не страшно. Мама та її подруги спускалися з Носаля без проблем. Наталія навіть не підозрювала, що її мама так гарно їздить на лижах, тож почувалася трохи ніяково. Тим більше вона мусить наважитися! Уже нагорі, куди дісталася підйомником, надіслала Азорові есемеску:

Увага! Увага! Тремтіть, люди, я спускаюся з Носаля!

У відповідь прийшов емотикон — усміхнена мордочка. Наталія підбадьорилася. Та коли побачила, що частина спуску вкрита кригою, хоч здалеку цього не було видно — похолола від страху. Спробувала трохи спуститися — і за мить уже простяглася на снігу. На щастя, з нею все було гаразд. Що ж, якщо це знадобиться — вона спуститься з гори рачки.

Або з лижами під пахвою. Не можна здаватися! У цьому й полягає життя. Раптом до неї під’їхав якийсь хлопець і, побачивши, як у неї нічого не виходить, дав кілька порад:

— Тут не можна їздити так м’яко, ти маєш різкіше звертати.

— Різкіше? — Наталія не була певна, чи зможе.

— Дивись, — показав він їй.

Дівчина спробувала, але знову впала. Засміялася.

— Дивися, треба переносити вагу тіла на лівий або на правий бік. Різко відштовхуєшся лижею, отак, добре. Бачиш?

Господи, вона аж зіпріла вся. На щастя, найважче було на вершині, де спуск виявився найкрутішим. Далі пішло легше, і Наталія вже панувала над лижами.

— Дякую! — вона на мить зупинилася й гукнула хлопцеві, який устиг спуститися нижче, і той пригальмував, чекаючи на неї.

— Томек, — простягнув руку в рукавиці, та, мабуть, йому зробилося ніяково, і він спробував її стягнути, а тоді підхопити палицю, яка впала в сніг. А тоді він і сам гепнувся! Цього разу Наталія простягнула йому руку, сміючись.

— Ну, це мене дуже підбадьорило, — сказала вона.

— Не варто сміятися із чужої невдачі, — усміхнувся хлопець. — Томек, — удруге простягнув руку, цього разу без рукавиці.

— Я знаю, — захихотіла Наталія. — Ти вже казав, — зауважила вона й собі спробувала стягнути рукавицю, але теж гепнулася на сніг. Вона майже плакала від сміху. — Наталія. Ти класно катаєшся. І з палицями?

— Раніше всі їздили з палицями. І я так навчився, як був малим. А без палиць мені якось незручно, особливо на поворотах. Мабуть, я традиціоналіст. Поїхали? — спитав він.

Наталія кивнула головою.

— Так. Моя мама може хвилюватися. Ще подумає, що зі мною щось трапилося, ведмідь зжер чи що.

Та коли вони спустилися вниз, весь час сміючись і жартуючи, мами з подружками там не виявилося. «Мабуть, подалися випити глінтвейну й анітрохи мною не переймаються», — подумала Наталія. А тоді їй спало на думку, що й вона б радо випила глінтвейну. Проте щойно збиралася запропонувати це новому знайомому, як серце її шалено закалатало. У її бік наближалася постать у такій знайомій куртці! Темні брови, хода тигра, шапка гірчичного кольору. «Азор, — прошепотіла Наталія. — Азор!» Вона хотіла побігти йому назустріч, але ж на ногах були лижі, тож дівчина знову гепнулася на сніг. Відстебнула лижі й у незручних, важких черевиках помчала до нього. За мить уже була в його обіймах.

— Що ти тут робиш? Боже, яка ж я рада!

Але він нічого не відповів, натомість негайно поцілував. Для цього Азорові довелося звестися навшпиньки, бо в черевиках Наталія була вища за нього.

— Ти приїхав! Приїхав! Звідки ти знав, де мене шукати?

— Ти ж написала, що спускатимешся з Носаля!

— Ходи, треба забрати лижі.

Томек стояв біля її лиж, де вона його й залишила, а Азор відразу непривітно глипнув на нього.

— Томек, — простягнув руку хлопець, але Азор не простягнув правиці у відповідь.

— А це ще хто такий? — звернувся він до Наталії. Азор відчував, як у ньому закипає злість. Уже знайшла собі когось!

— Знайомий. Допоміг мені спуститися з гори. Якби не він, то я взагалі не знаю…

— Сорі, старий. Чесно, ми оце щойно познайомилися, — пояснював Томек, збагнувши, що ще мить — і Азор кинеться його бити. — Я вже йду. Точніше, їду, — він усміхнувся, помахав їм і поїхав геть.

Азор був розлючений.