Читати книгу - "Поліція"

Можливо, уся справа була у відблисках на вікні або в тіні, що падала на його очі. Беата вже хотіла здатися, аж раптом її трамвай почав рух, світло впало інакше, і ця людина підвела очі й зустрілася з нею поглядом.

Беату Льонн неначе вдарило струмом.

Це був погляд рептилії.

Холодний погляд убивці, який був їй знайомий.

Валентин Єртсен.

І вона зрозуміла, чому не відразу упізнала його і як йому вдавалося сховатися.

Беата Льонн підвелася зі свого сидіння і хотіла вийти, але дівчина поряд із нею сиділа із заплющеними очима і кивала в такт музиці. Беата поплескала її по руці, і дівчина подивилася на неї роздратованим поглядом.

— Я виходжу, — сказала Беата.

Дівчина подивилася вгору, звівши тонку, намальовану олівцем брову, але не поворушилася.

Беата зірвала з неї навушники:

— Поліція! Мені потрібно вийти.

— Ми ж їдемо, — сказала дівчина.

— Нумо, швидко підніми свою жирну дулу!

Інші пасажири обернулися у бік Беати Льонн. Але та більше не червоніла. Вона більше не була тією дівчинкою. Фігурка у неї була така ж струнка, шкіра — бліда до прозорості, волосся — безбарвне і сухе, як недоварені спагеті. Але тієї Беати Льонн більше не було.

— Зупиніть трамвай! Поліція! Стояти!

Пробираючись до кабіни водія і передніх дверей, вона вже чула скрип гальм. Вона показала водієві посвідчення і нетерпляче завмерла в очікуванні. Після різкого ривка трамвай зупинився, пасажири, що стояли, гойднулися вперед, повиснувши на поручнях, і двері відчинилися. Беата одним стрибком вискочила на вулицю, оббігла трамвай спереду і помчала уздовж трамвайних колій. Вона відчула, як уранішня роса з трави просочується крізь тонкі матер’яні туфлі, побачила, як від’їжджає трамвай, почула повільно наростаючий скрегіт коліс об рейки і побігла щосили. У неї не було ніяких підстав припускати, що Валентин озброєний. І він нікуди не подінеться з повнісінького трамвая, якщо вона, розмахуючи посвідченням, гукне, що збирається його заарештувати. Аби лише наздогнати цей чортів трамвай. Біг не був її сильною стороною. Лікар, який вважав, що вона страждає синдромом Аспергера, сказав, що такі, як вона, зазвичай бувають досить незграбними.

Беата ледь не посковзнулася на мокрій траві, але втрималася на ногах. Всього декілька метрів. Вона добігла до хвоста трамвая, стукнула по ньому рукою, закричала і помахала посвідченням у надії, що водій помітить її в дзеркало. Може, він і помітив. Побачив жінку, що проспала на службу і відчайдушно розмахує проїзною карткою. Скрегіт став ще на чверть тону вищий, і трамвай вислизнув від неї.

Беата зупинилася і подивилася услід трамваю, що віддалявся у бік району Майорстуа. Потім обернулася і побачила, як її трамвай від’їжджає у бік площі Фрогнер.

Вона тихо вилаялася, дістала телефон, перейшла через дорогу, сперлася ліктем на огорожу тенісного корту і набрала номер.

— Гольм.

— Це я. Я щойно бачила Валентина.

— Н-да? Ти упевнена?

— Бйорне…

— Пробач. І де?

— У трамваї, який слідує повз Фрогнер-парк у бік Майорстуа.

— А що ти там робила у такий час?

— Із цього приводу не турбуйся. Ти на роботі?

— Так.

— Це трамвай дванадцятого маршруту. Дізнайся, де він зараз, і перехопи його. Він не повинен втекти.

— Добре, я вичислю зупинки і пошлю орієнтацію на Валентина патрульним машинам.

— Ось тут є заковика.

— І яка ж?

— Орієнтація. Він змінився.

— Що ти хочеш сказати?

— Пластична операція. Досить значна. Він може ходити по Осло невпізнаним. Пошли мені повідомлення про те, де зупинять трамвай, і я під’їду і вкажу на нього.

— Гаразд.

Беата засунула телефон у кишеню. Тільки зараз вона помітила, як важко дихає. Вона притулилася потилицею до сітки обгородження корту. Перед нею навсібіч рухалися вранішні потоки транспорту, неначе нічого не сталося. Неначе той факт, що вбивця щойно виявив себе, не мав жодного значення.

— Куди вони поділися?

Беата відірвалася від сітки й обернулася на тріскучий голос.

Старий запитально дивився на неї.

— Куди вони усі поділися? — повторив він.

І, помітивши біль у його погляді, Беата швидко проковтнула грудку, що з'явилася в горлі.

— Ви гадаєте, — сказав він, помахуючи ракеткою, — вони пішли до іншого корту?

Беата повільно кивнула.

— Авжеж, швидше за все, — мовив він. — Я маю бути не тут. Вони на іншому корті. Вони на мене там чекають.

Беата дивилася на його вузьку спину, що рухалася у бік виходу з корту.

Потім вона сама швидким кроком попрямувала до Майорстуа. І хоча в голові у неї носилися думки про те, де зараз може знаходитися Валентин, звідки він з'явився і наскільки вони зараз близькі до його затримання, вона не могла позбутися відгомону тихого голосу старого: «Вони на мене там чекають».

Міа Хартвігсен пильно подивилася на Харрі Холе.

Вона склала руки на грудях і стала впівоберта до нього. Навколо патологоанатома лежали великі сині пластикові ємності з відрізаними частинами тіла. Студенти вже пішли з кабінету Анатомічного інституту, розташованого на першому поверсі Державної лікарні, а тепер з’явилося це відлуння з минулого із судово-медичним звітом про Асаєва під пахвою.

Мова її тіла була такою незичливою не через те, що Міа Хартвігсен не любила Холе, а через те, що він прийшов із проблемою. Як завжди. Коли Холе був слідчим, його поява завжди означала масу роботи, стислі терміни і виразну можливість опинитися біля ганебного стовпа за помилки, в яких була тільки мала частка її провини.

— Я кажу, що ми робили розтин Рудольфа Асаєва, — сказала Міа, — і дуже ретельний.

— Недостатньо ретельний, — відповів Харрі, поклавши звіт на один із блискучих металевих столів, на яких студенти нещодавно різали людську плоть.

З-під пледа стирчала мускуляста рука, відрізана нижче плеча. Харрі розібрав букви на блідому татуюванні: «Too young to die».[24] Ну що ж. Може бути, хтось із байкерської банди «Лос Лобос», що потрапив у розбірки Асаєва з конкурентами.

— І що ж примушує вас думати, що недостатньо ретельно, Холе?

— Передусім ви не змогли вказати причину смерті.

— Ви прекрасно знаєте, що іноді тіло просто не дає нам ніяких підказок. Але це не обов’язково означає, що смерть настала не з природних причин.

— А найприроднішим у даному випадку було б те, що хтось відняв у нього життя.

— Я знаю, що потенційно він був головним свідком, але розтин проходить за певними правилами, які не підлягають дії подібних обставин. Ми знаходимо те, що знаходимо, і нічого іншого. Патологоанатомічна наука не для дилетантів.

— До речі, про науку, — сказав Холе, сідаючи на стіл. — Вона ґрунтується