Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Я спостерігаю за її рухами, опустивши лише один лікоть на кухонний стіл.

Не можу вибрати, про що думати, бо раптово охоплює усвідомлення, — наче тепловий удар, тільки з джерелом зсередини черепа, а не ззовні, — що мене настільки безповоротно розвезло від усього цього, що я взагалі не знаю, що робити далі.

Ось вона стоїть тут, а з чайника валує пара, а мені потрібно з нею тисячу речей зробити. Негайно. Завжди. Яких завгодно речей. Тільки з нею потрібно.

Рита раптово повертається, навіть не доторкнувшись до чайника.

— Давай я зараз скажу, — рівно каже вона, але...

... у світлих очах ніби порожнеча, немов вона вже виписалася сама з власного тіла, як із номера, і ключ на рецепції залишила.

І мені, чорт забирай, до цієї рецепції і ключа не дістатися.

— Добре, теж чудово.

Рита не встигає як слід відреагувати, коли я підводжу її до дивана і саджаю поруч із собою. Але потім вона розпрямляє плечі й все знову начебто в порядку.

— Як день минув? — киваю я. Хочу одне її пасмо зі щоки прибрати. — Корній утнув учора, так. Ти, до речі, мені могла б сказати.

Вона дивиться на мене мовчки, і, відвівши погляд убік, усе-таки знову повертається до прямого зорового контакту. Ніби пересилює себе.

— День пройшов добре, — тихо відповідає Рита. — Дякую. А в тебе?

— Нормально. "Барси" пресконференцію давали, багато наговорили. Ну, у нас заздалегідь графік тренувань прописаний жорсткий, ніхто не планував розслаблятися.

— Хіба ви... теж не говорите багато всякого на пресконференціях? — злегка примружується вона.

— Вони на “розслабоні” відкатали в суботу, — пояснюю я. — Я тобі потім по пунктах розкладу. Щоб ти розуміла ситуацію.

— Артуре, — набирає вона повітря в легені, — я взагалі-то старша за тебе на два роки.

Вона не зводить з мене пильного погляду, а я...

Окей. Це сюрприз, звісно, бо я був упевнений, що Риті не може бути більше ніж двадцять п'ять. Вона виглядає ніби їй тільки двадцять виповнилося.

Окей. Але взагалі-то у чому новина? Два роки — це не різниця у віці. Ніяк.

Я, щоправда, в повному заціпенінні, що вона залишалася недоторканою до такої вікової позначки. По шкірі на мить пробігає озноб, бо якби я знав...

— Окей, — відгукуюся я. — Два роки, старша. Буду знати. Рита. Сподіваюся, це не те, що ми маємо з тобою обговорити? Тому що, чорт...

— Ні, — вона поправляє сукню, не підіймаючи погляду. — Якраз з приводу того, що ти сказав про Корнія. Артур...

— А що про Корнія? — посуваюся трохи ближче і ноги ширше розставляю, аби зайняти їх чимось. А то хочеться схопитися з місця, якщо чесно.

— Ти даси мені сказати чи ні? — твердо продовжує Рита і тепер дивиться мені в очі.

Звісно, дам. Вона може все що завгодно говорити, а я сидітиму й дивитимуся. Тим паче Рита трохи розлютилася, а це завжди красиво.

— У мене є одна умова, — з натиском вимовляє вона. — Це стосується приватності. Буде краще, якщо ми нікому не станемо говорити про наш... зв'язок. І ніяк не показувати.

— Не показувати? У сенсі не показувати?

— Залишмо це між нами. Прошу... тебе.

Мені вдається відірвати погляд від її обличчя, і здається, що шкіра в мене під нігтями чорніє просто зараз. Взагалі на мить усе навколо чорніє, а потім я навіть на ті нігті й не дивлюся.

— Поясни конкретно, як ти собі це уявляєш? — вимагаю я і ледь стримуюся від того, щоб не віддерти її долоню, яка нервово рухається, від бідного светра.

— Усе дуже просто, — тихо каже Рита. — Просто... про це ніхто не має знати.

— Ніхто? — стискаю зуби від злості, але потім даю видиху вирватися з горла. — У сенсі ніхто? Це що, я на тренування прийду, а ти будеш у коридорі стояти, і мені повз пройти? Ти маєш на увазі просто взагалі не афішувати, як для преси? З цим я згоден.

— Якщо всім довкола буде зрозуміло, то це добереться до преси за два дні, — несподівано жорстко заявляє Рита.

— Я зніму ці згадки в пресі.

— Ні, ти не зможеш, Артуре.

— Ти... ти серйозно? Про що ти говориш? Мені просто вдавати, що ми не знайомі чи що? Хто так узагалі... Це хрінь цілковита, — виходжу я з себе. — Ніхто такими дурницями не займається.

— Називай як хочеш, — скипає Рита, — але якби ти не був найвідомішим, дідько, хокеїстом...

— Ми не будемо кричати про це на кожному розі, але якщо довбаний "Спортмен" напише, що ти — моя дівчина, що тут... такого? Правильно, якщо напише.

— Якщо вони все напишуть, якщо винесуть моє ім'я... Через цей ляпас стільки було публікацій, а якщо дізнаються, що ми з тобою близько пов'язані, то мене просто...

— Тебе просто... що? — Я ледь не підхоплююся, і тримаюся на волосині від того, щоб не закричати. — Що тоді, Рито?

— Одна умова, — твердить вона. — Просто залишимо... це все нам. Навіщо іншим знати? Я не можу по-іншому.

Для мене в цей момент у кімнаті прорізаються всі барви, і кожен відблиск світла сліпить очі. Немов зір загострився, бо на якийсь час мені здається, що я остаточно оглух.

Напевно, тому що я не бажаю чути те, що Рита говорить. Вона...

Еге ж, я — осел цілковитий.

Був весь цей час останнім ослом.

Я навіть не стану питати, чи є хтось ще третій. Напевно, є. У цьому "все нам", про яке вона говорить із такою зневагою, точно є хтось іще. Іншої причини бути не може. Рита ж усього не розповість, а я сам знайду його і знищу.

Мені тільки треба зробити щось зараз, бо я навіть власного тіла не відчуваю.

Вона в підсобці обіцяла, що ми вийдемо "разом", а насправді "разом" — це тільки для підсобки.

— Тобто хочеш по кутках ховатися? Будемо тільки трахатися? — не зважаючи на хрипоту, мені вдається говорити виразно. І навіть голосно. — Буду тебе трахати, давай, так.

— Я попросила б тебе добирати вислови в моїй присутності, — наказує Рита і тепер сама прибирає цей... нестерпно милий... локон зі щоки.